Ще одне індійське місто, яке я відвідала під час туру з Я люблю Азию. П'ятеро з нас включно зі мною і гідом приїхали в Варанасі машиною, бо квитки наші на поїзд з Агри так і не підтвердились. Перше, ми побачили це залізничний вокзал, де ми мали зустрітись з іншими членами нашої групи, які от-от мали приїхати поїздом. Всередині вокзалу, на підлозі було дуже і дуже багато людей. Гід нам сказав: "Це нормально." Нє, раніше ми теж це бачили, але тут людей було стільки, що через них важко було пробратись на перон.
Невдовзі всі благополучно зустрілись і поїхали в готель. Поселились ми досить далеко від центру міста, але поруч з Гангою. Кватирку в кімнаті готелю відчинити було не можливо, бо запах погребальних вогнищ був надто виразним. А усвідомлення того, що весь цей час горять людські тіла робило перебування в цьому місті моторошним і злегка тривожним.
Вдень ми трохи гуляли містом, їми смачнюще лассі, якого не знайти, мабуть, більш ніде в Індії, і пили сік тросниковий сік прямо на вулиці.
Ввечері ми пішли кататись на човні вздовж Ганги, завдяки розташуванню нашого готелю подорож була досить тривалою, більше години.
В той час Гангу окутував легесельний туман, скоріше навіть, смог, і вкупі з вогнями міста все це створювало особливу, ритуальну атмосферу.
Невдовзі ми підплили до одного з гхатів...
Поступово ставало все темніше, що додавало дійству навколо ще більшої містики.
Ми зупинились біля головного гхату, де на той час зібралось вже багато човнів. Всі дивились на ритуальне дійство, що відбувалось на гхаті, як на сцену. Тут не відбувалось спалення тіл, тут було щось на зразок відспівування душ померлих.
Наостанок ми причалили власне до вогнищ, де спалювали тіла. Хто хотів, мав можливість вийти і подивитись на все це зблизька. Я і ще десь 4-5 людей з групи вийшли з човна. Зовсім поруч горіло кілька вогнищ, в одному з яких через вогонь досить чітко проглядалась людська грудна клітина і залишки плоті...
Дуже швидко нам нав'язався якийсь місцевий спеціаліст. Він почав нам все показувати і розказувати. Ми дізнались, що кремація коштує 250 рупій за кілограм людської ваги. А в кого грошей недостатньо, того спалюють частково, а потім кидають в... Гангу. Хоча ми цього й не бачили, але кажуть, що трохи нижче по течії Ганги такі тіла причалюють до берегів і тоді їх обгризають собаки... Також ми дізнались які категорії людей індуси не спалюють: дітей, вагітних жінок, прокажених, тих, кого вкусила змія і святих. На питання: "А що ж з ними роблять?" Наш місцевий гід показав рукою в бік Ганги - їх просто загортають в тканини і спускають в річку. Він він нам показав місце, де люди при смерті могли приходити і чекати своєї смерті - це було простирадло на сходах, просто біля вогнища. В цей момент мені стало моторошно від думки, що якщо зі мною щось станенься, то я вже в правильному місці.. Ми подумали, що з нас досить, але гід не вгавав, він розказував і розказував все нові і нові подробиці цього місця. Хтось один із нас заплатив йому, щоб він нарешті зник. Ми повернулись до човна. Дорогою назад я обдумувала побачене, а запах смаженого людського тіла не давав забути про це поки не покинули Варанасі. Я була рада, що ми поїхали з цього міста.
Невдовзі всі благополучно зустрілись і поїхали в готель. Поселились ми досить далеко від центру міста, але поруч з Гангою. Кватирку в кімнаті готелю відчинити було не можливо, бо запах погребальних вогнищ був надто виразним. А усвідомлення того, що весь цей час горять людські тіла робило перебування в цьому місті моторошним і злегка тривожним.
Вдень ми трохи гуляли містом, їми смачнюще лассі, якого не знайти, мабуть, більш ніде в Індії, і пили сік тросниковий сік прямо на вулиці.
А потім повернулись до готелю і обідали там в приємній компанії :)
В той час Гангу окутував легесельний туман, скоріше навіть, смог, і вкупі з вогнями міста все це створювало особливу, ритуальну атмосферу.
Дуже швидко нам нав'язався якийсь місцевий спеціаліст. Він почав нам все показувати і розказувати. Ми дізнались, що кремація коштує 250 рупій за кілограм людської ваги. А в кого грошей недостатньо, того спалюють частково, а потім кидають в... Гангу. Хоча ми цього й не бачили, але кажуть, що трохи нижче по течії Ганги такі тіла причалюють до берегів і тоді їх обгризають собаки... Також ми дізнались які категорії людей індуси не спалюють: дітей, вагітних жінок, прокажених, тих, кого вкусила змія і святих. На питання: "А що ж з ними роблять?" Наш місцевий гід показав рукою в бік Ганги - їх просто загортають в тканини і спускають в річку. Він він нам показав місце, де люди при смерті могли приходити і чекати своєї смерті - це було простирадло на сходах, просто біля вогнища. В цей момент мені стало моторошно від думки, що якщо зі мною щось станенься, то я вже в правильному місці.. Ми подумали, що з нас досить, але гід не вгавав, він розказував і розказував все нові і нові подробиці цього місця. Хтось один із нас заплатив йому, щоб він нарешті зник. Ми повернулись до човна. Дорогою назад я обдумувала побачене, а запах смаженого людського тіла не давав забути про це поки не покинули Варанасі. Я була рада, що ми поїхали з цього міста.
Немає коментарів:
Дописати коментар