Хемніц, травень 2016

Відтоді як я вперше побачила фото друзів на фоні величезної голови Карла Маркса хотіла поїхати в Хемніц, або Карл-Маркс-Штадт. Моє бажання потроїлось, коли подруга Б'янка, яка живе в Хемніці, привезла мені в подарунок в Київ маленьку сувенірну голову, додавши що це запрошення в гості.

Гріх було не поїхати, коли вже запланована поїздка до тьоті в Німеччину, від якої до Хемніцу одну годину прямим поїздом. І ось я тут, в Карл-Маркс-Штадті. З цього фото важко оцінити масштаб пам'ятника, тому додам ще одне у повний зріст.

Хемніц дуже привітне саксонське місто. Око українського туриста повсякчасно радують симпатичні жовто-блакитні трамваї. Насправді ж - це кольори прапора міста Хемніц.

Вежа, яка видніється за трамваєм, один з основних символів міста - Roter Turm. Компанія виробник побутової хімії Fit, заснована в Хемніці, ще з часів НДР використовує форму вежі як основу для форми своїх пляшок.

В Хемніці дуже органічно співіснує старонімецька, соціалістична і сучасна архітектура. Старих будинків, на жаль, після бомбардувань 1945-го року залишилось небагато. Тоді дивом вціліла ратуша і ще один будинок біля неї.

 На фото Стара і Нова Ратуші. Спробуйте вгадайте котра з них Стара? Якщо ви, як і я, подумали на коричневу, то ви помилились - це якраз нова. 

Біля Ратуші багато кав'ярень з терасами, де можна одночасно насолодитись запашною кавою, спілкуванням з друзями і чудовим краєвидом.

А по сусідству ряд будинків і тільки рожевий серед них вціліний в 1945-му, а решта - новобудови 90-тих років. 

Ринкова площа, шматок якої вже видно на фото згори, одне з моїх улюблених місць в Хемніці. Особливо зранку, коли є базар. 

Тут скрізь квіти, рослини, свіжі фрукти, овочі і безліч привітних перехожих.

Звідси починається цілком соцреалістична алея Розенхоф.

Загалом Хемніц дуже компактний і тут можна обійтись без громадського транспорту, але якщо часу обмаль, то краще за все йти на зупинку Zentralhaltestelle, поруч з ринковою площею. Тут перетинаються всі маршрути автобусів і трамваїв міста. 

Втім наполегливо рекомендую ходити пішки. Вулицею Strasse der Nationen ви дуже легко з центру дійдете до автовокзалу, минувши спочатку Bruekenstrasse (де розташований пам'ятник Карлу Марксу), далі Оперний театр, і нарешті Технічний університет. До речі, технічний він тільки за назвою - тут є всі факультети. Відразу за університетом праворуч буде поворот до залізничного вокзалу.

Ще один чудовий піший маршрут - прогулянка до міського озера Schlossteich.

Це чудове тихе озеро практично в самому центрі міста. Посеред озера є острів, на який можна перейти одним з двох містків по різні боки острову. 

Біля озера, як і ще багато де в місті, ви помітите великі цегляні труби. Зараз вони вже не використовуються, але в довоєнні часи Хемніц був потужним індустріальним центром з безліччу мануфактур, кожне з яких мало свою трубу. 

Хемніц дуже затишне культурне місто. Тут живе багато художників і митців, а відповідно й графіті та іншого вуличного мистецтва.

Ось один з багатьох прикладів того, які вони прикрашають простір навколо себе.

І наостанок, Хемніц перетинає меридіан, який веде прямо до Антарктиди, тому мої друзі-пінгвіни впевнено прямують звідси додому.

Заїжджайте до них в гості, поки остаточно не мігрували, ну і до Карла Маркса заодно).

Чілегон, вересень 2015-березень 2016

Я вже мала квиток в Джакарту і отримала індонезійську візу. Тоді написала своєму агенту з Aiesec Джакарта листа в якому повідомляла про ці прекрасні новини і питала хто і як мене зустріне в Богорі. "О, ні, ти будеш працювати в місті Чілегон, але це теж недалеко від Джакарти". Я почала гуглити це місто, дивитись картинки, але відомості були дуже скупі. Переважно це були фотографії найбільшої мечеті Masjid Agung, або любительські відео зняті під час проїзду центральною вулицею Jalan Raya. Вибирати не доводилось і я погодилась.

Наступні 6 місяців я працювала вчителем англійської в ісламській школі Bosowa Al-Azhar. Це був мій перший педагогічний досвід, і попри деякі невідповідності попередній домовленості з Aiesec вважаю, що мені дуже пощастило.

Ось школа в якій я працювала. Щоранку мій робочий день починався о 7-ій ранку. Спочатку ранкова лінійка, а потім перший урок на 7:45. Навантаження не було великим, переважно 2-3 уроки по 70 хвилин на день.

До Нового року в мене були учні з 1 по 6 клас початкової школи і один 7 клас з Junior High School. На щастя, в початковій школі уроки зі мною разом проводила індонезійська вчителька. Мені здавалось це малоефективним. Тобто вона чудово могла б справлятись і без мене. Але діти проявляли до мене інтерес, посміхались, старались говорити англійською і це дуже надихало. Було таке враження ніби мені платять тільки за те, що я не говорю індонезійською, і якщо вже діти хочуть говорити зі мною, то мусять вчити англійську. Діти були дуже хороші, активні, завжди усміхнені, доброзичливі. Загалом чим менші діти, тим менше з ними було проблем)

З сьомим класом було цікавіше. По-перше, вони мене розуміли без перекладу, по-друге, уроки я проводила сама, ну і по-третє мені давали повну свободу у виборі тем, матеріалів і методів навчання. Ми з ними багато говорили про Європу, робили презентації, вчились описувати людей, розповідати історії і презентувати власні ідеї. Це єдиний клас, який я вела з першого до останнього дня в школі і саме на їхньому прикладі могла побачили якийсь суттєвий результат своєї роботи.

Тепер трохи про те де і як я жила. Школа подбала про житло для мене і заплатила за перший місяць. Надалі я платила за кімнату самостійно по $100 на місяць. Будинок мені подобався.

Практично весь час я там жила сама. Один місяць в сусідній кімнаті ще жила прекрасна індонезійська дівчина з Бандунгу на ім'я Нілам, але вона з'їхала знайшовши дешевше житло ближче до її місця роботи. Потім ще один в її кімнаті жила моя подруга Юля з України, яка подорожувала Азією і дистанційно працювала як графічний дизайнер.

Іноді приходила хазяйка по свої якісь речі. Вона була дуже хорошою, якщо закрити очі на її підвищену зацікавленість моїм особистим життям. Одного разу вона навіть запросила мене в ресторан. І так, ми багато разів фотографувались разом.

Ви вже маєте уявлення про те як проходили мої будні, тепер трохи про дозвілля. Коли я приїхала в Чілегон, я зрозуміла чому не могла знайти інформацію про це місто. Тут практично немає про що писати і немає чого фотографувати. Це індустріальне містечко в найзахіднішій провінції Яви і єдине, що може привабити сюди туристів - це порт Мерак, з якого відправляються пароми на Суматру. У такий круїз на Суматру за 1 долар я відправлялась, коли в мене був один вихідний. Це варто робити хоча б заради самої подорожі - 2 години в морі з прекрасним краєвидом на сусідні острови. В принципі, якщо часу мало і в порту Бакауені робити нічого можна відразу повертатись назад. Пароми відправляються приблизно щопівгодини.

Ще один варіант - поїхати на пляж Аньєр (Anyer), в годині від міста. Кажуть, що на вихідні сюди з'їжджається вся Джакарта, бо тут ніби ліпше ніж там.

В будь-якому разі тут ви точно знайдете рибу-гриль, молоді кокоси і що там вам ще потрібно для щастя.

Ну а якщо часу у вас багато і є човен, то за дві години від Аньєру є чудовий острів Санйан (Sanghyang).

Тут можна зняти будиночок, посноркелити, або просто сходити в трек по острову.

Що ж до атракцій в самому місті, то варто згадати хіба що Кракатау Джанкшн.

Це така бігова доріжка в парку з рисовим полем по середині.

Сюди найцікавіше приходити в неділю зранку, бо в дворі одноіменного супермаркету по сусідству проводять безкоштовні заняття з аеробіки.

І тут же поруч перекривають рух на одній з вулиць і влаштовують там величезний фуд корт. Це називається Car Free Day)

Тут дуже багато місцевої традиційної їжі. На фото солодкі тоненькі млинці з зеленим сиропом невідомого мені походження. В цьому місці можна наїстись за 10 000 і напитись за 5. Разом це трохи більше долара. Кілька разів мені тут безкоштовно давали їжу і напої за те, що я сфотографуюсь з їхнім товаром для реклами.

Крім їжі тут ще атракціони для дітей, вуличні артисти і музиканти. Втім, мені навряд чи вдасться передати колорит і автосферу цього місця, тому - подорожуйте самі. І не обов'язково в Чілегон, а туди, куди кличе серце :)

Богор, березень 2016

В Богорі я була тричі. Вперше - фактично як кіт у мішку, бо практично весь час пересувалась   машиною знайомої індонезійки, вдруге - проїздом, ну а втретє - вже повноцінно і свідомо, з заїздом в заповідник Таман Сафарі. Богор всього годину потягом від Джакарти. Його ще називають Rainy City, адже з огляду на гірський клімат тут практично щодня йде дощ. Богор відомий своїм розкішним ботанічний садом і палацом на його території, де в свій час була резиденція голландського генерал-губернатора.

Спочатку про ботанічний сад. Він дійсно величезний за розмірами і вражаючий хоча б тому, що це дивовижний парк, де можна гуляти цілий день. В Індонезії це велика розкіш.

Величезні сторічні дерева, кактуси, декоративні банани, двометрові водяні лілії і сотня оленяток Бембі перед палацом.

Відразу за межею міста починаються гори Пунчак.

Тут чайні плантації, гірські вершини, водоспади і дорога до заповідника Таман Сафарі. Для іноземців вхід в цей заповідник 300 тисяч рупій (приблизно $25), місцевим вдвічі дешевше. Заїхати можна на власній машині, або на транспорті заповідника. Обов'язково варто купити побільше моркви і бананів перед в'їздом до заповіднику, щоб потім нагодувати побільше оленів і зебр, які будуть заглядати в ваше вікно автомобіля.

Природні умови і клімат заповідника надають відвідувачам відчуття подорожі справжніми дикими джунглями. Починається годинний автомаршрут територією заповідника, який розподілений на різні зони залежності від виду тварин, які там мешкають.

Першими ми побачили слонів. Це була велика несподіванка, бо перед приїздом ми навіть не почитали які саме тварини тут живуть. Слід сказати, що умови для тварин тут прекрасні, набагато ліпші ніж в найкращому в світі Сингапурському зоопарку. Тварини фактично живуть в своєму природному середовищі, в них достатньо багато простору. 

Про заповідник Таман Сафарі кажуть, що тут не люди дивляться на тварин, а тварини дивляться на людей - так і є :)

В заповіднику багато хижих тварин: левів, тигрів, леопардів. Їх зона відділена гратами від зони травоїдних тварин. Перез в'їздом в цю зони висять попереджувальні оголошення про те, що треба закрити всі вікна в автомобілі.

Дуже важко звикнути до того, що повз твій автомобіль просто таки проходить повз лев. Звичайно, ці тварини вже не зовсім дикі, вони звикли до туристів і мабуть їх добре годують. Та все ж це дуже дивне відчуття.

Ще тут є бегемоти, носороги. Ось ця сімейка з дітлахами виглядала дуже дружною :)

Також тут багато жирафів.

 А біля крокодилу співробітник заповіднику за символічну плату пропонує всім охочим зробити ось таке фото напам'ять.

 Але годинний автомаршрут це тільки частина того, що є в комплексі Таман Сафарі. Тут і ще тераріуми з найбільшими в світі ящірками Комодо.

Парк птахів з безліччю різнокольорових співучих пернатих, яких ви навряд чи ще десь колись побачите.

Всі вони теж живуть тут в чудових умовах.

Ще тут дуже зблизька можна подивитись на кенгуру. Виявляється для цього зовсім не обов'язково їхати в Австралію.

Мабуть, за хорошу поведінку лемури в заповіднику мають повну свободу і, насолоджуючись нею, безкінечно стрибають над головами відвідувачів.

Наостанок хочу сказати про можливість сфотографуватись з тваринами з Baby zoo. Ми вибрали 6-місячного орангутанга Арджуну, який миттєво підкорив нас своїм фармом, теплом і дитячою безпосередністю :)

Також хочу порадити хостел в Богорі, де ми зупинялись. Він так і називається Hostel Bogor. Тут дуже затишно, привітна господиня і дуже помірні ціни. Та що там, тут я вперше за 6 місяців в Індонезії мала змогу прийняти гарячий душ. Можете уявити моє щастя?