Хух-Хото - найпівнічніша точка Китаю, куди мені вдалось потрапити за 4 місяці перебування в Китаї. Пробула я там не більше ніж півдня перш ніж повернутись назад у Пекін.
Діло було в січні цього року, напередодні Китайського Нового року. Я приїхала провідати іншого іноземного вчителя, з яким перед тим ми разом проходили тренінг в Пекіні. Його відправили викладати англійську в Хух-Хото і йому там було дуже самотньо. Врешті він вирішив не ризикувати своїм ментальним здоров'ям, покинути роботу і повернутись назад в Британію. Коли я сідала на поїзд в Пекіні, він уже купив квиток на літак до Лондона на наступний день, тож назад в столицю ми мали повертатись разом.
На вокзалі в Пекіні я загубила свою улюблену сіро-помаранчеву шапку через, що дуже засмутилась. Знайти її так і невдалось. В Хух-Хото приїхала о 6 ранку. Надворі було -17. Треба було взяти квитки назад в Пекін. Хвилин 20 пішло на те, щоб пояснити в касі, що мені потрібно 2 квитки - один для себе і один для людини, фото паспорта якої я показую на телефоні. Ще мені довго пояснювали, що відправлятись той поїзд буде не тієї станції, на яку я прибула, а з іншої - Хух-Хото-Східний.
Після цього вирішила відразу взяти таксі до квартири свого друга, бо від найближчої автобусної зупинки до неї треба було йти 300 метрів в невідомому напрямку. Водій таксі говорив монгольською. Мене це анітрохи не засмутило, бо мандарин я знаю десь так, як і монгольську. Головне, що він схвально махнув головою, коли я йому на телефоні показала адресу написану китайською і піньїном.
Коли я приїхала до Алекса з'ясувалось, що в нього сильний розлад шлунку, можливо вірусний. Ніхто йому тут звісно з цим не допоміг, бо Китайський Новий рік і всі зі школи роз'їхались хто-куди. Та й він зі своєю британською гордістю нікому про це не повідомив. Він пропонував мені залишитись самій в квартирі на кілька днів і нормально подивитись місто. Сказав, що домовиться зі школою, але я відмовилась.
В нас залишалось півдня на те, щоб подивитись місто. Алекс погано знав місто, але сказав, що знає дорогу в краєзнавчий музей Внутрішньої Монголії. А сказала, що хочу спочатку зайти в супермаркет і купити якусь шапку, пообіцяла вибрати її дуже швидко. Так і зробили.
Приїхали до Музею, він виявився зачиненим, тож ми тільки подивились його ззовні і зробили фото на пам'ять.
Після 20-хвилинної прогулянки, я вже була готова повертатись в Пекін, але в нас ще була купа часу. Алекс запропонував піти покататись на ковзанах, але оскільки ковзанка була на свіжому повітрі, я заперечила, запропонувавши натомість сісти в будь-який теплий міський автобус і побачити куди він нас привезе. Алексу ця ідея не дуже сподобалось, але ціна питання була 1 юань і він погодився. Дорогою ми побачили міську раду Хух-Хото.
Далі ще був якийсь пам'ятник коню.
Після цього автобус звернув з головної дороги, і ми вирішити вийти на наступній зупинці і повернутись в район Алексової квартири і щось там поїсти. Для цього згодився Макдоналдз в торговому центрі через дорогу. Потім повернулись додому і їхавши в ліфті комусь з нас в голову прийшла ідея поїхати на останній поверх.
Виявилось, що двері на дах відчинені і тепер Алекс захотів випити там пива. Спершу він склав речі, а потім залишилось ще десь півгодини на пиво і розмови на даху. Алекс почав робити селфі, стоячи на краю даху 25-поверхового будинку, а я відверталась з жахом думаючи про те, що навіть не знаю як в цій країні викликати швидку.
Все обійшлось благополучно і о 3-тій годині дня ми на таксі доїхали до станції Хух-Хото-Іст, а звідти на потязі в Пекін і далі хто куди :)
На вокзалі в Пекіні я загубила свою улюблену сіро-помаранчеву шапку через, що дуже засмутилась. Знайти її так і невдалось. В Хух-Хото приїхала о 6 ранку. Надворі було -17. Треба було взяти квитки назад в Пекін. Хвилин 20 пішло на те, щоб пояснити в касі, що мені потрібно 2 квитки - один для себе і один для людини, фото паспорта якої я показую на телефоні. Ще мені довго пояснювали, що відправлятись той поїзд буде не тієї станції, на яку я прибула, а з іншої - Хух-Хото-Східний.
Після цього вирішила відразу взяти таксі до квартири свого друга, бо від найближчої автобусної зупинки до неї треба було йти 300 метрів в невідомому напрямку. Водій таксі говорив монгольською. Мене це анітрохи не засмутило, бо мандарин я знаю десь так, як і монгольську. Головне, що він схвально махнув головою, коли я йому на телефоні показала адресу написану китайською і піньїном.
Коли я приїхала до Алекса з'ясувалось, що в нього сильний розлад шлунку, можливо вірусний. Ніхто йому тут звісно з цим не допоміг, бо Китайський Новий рік і всі зі школи роз'їхались хто-куди. Та й він зі своєю британською гордістю нікому про це не повідомив. Він пропонував мені залишитись самій в квартирі на кілька днів і нормально подивитись місто. Сказав, що домовиться зі школою, але я відмовилась.
В нас залишалось півдня на те, щоб подивитись місто. Алекс погано знав місто, але сказав, що знає дорогу в краєзнавчий музей Внутрішньої Монголії. А сказала, що хочу спочатку зайти в супермаркет і купити якусь шапку, пообіцяла вибрати її дуже швидко. Так і зробили.
Приїхали до Музею, він виявився зачиненим, тож ми тільки подивились його ззовні і зробили фото на пам'ять.
Виявилось, що двері на дах відчинені і тепер Алекс захотів випити там пива. Спершу він склав речі, а потім залишилось ще десь півгодини на пиво і розмови на даху. Алекс почав робити селфі, стоячи на краю даху 25-поверхового будинку, а я відверталась з жахом думаючи про те, що навіть не знаю як в цій країні викликати швидку.
