Ми мало що знали про Джорджтаун, коли їхали туди, але в нас там були друзі українці і це стало вирішальним :)
На автовокзалі нас зустрів мій друг Женя і відвіз додому. Ми поселились і пішли вечеряти. Острів Пенанг взагалі дуже славиться своїм різноманіттям представлених кухонь і закладів, там дійсно важко вирішити куди ж піти повечеряти. В перший вечір ми пішли до малайців. На жаль, не можу сказати чи було там смачно, бо мені тоді було зовсім кепсько. А замовила тільки чай, а посеред вечері терміново відлучилась в пошуках найближчого туалету...
На Пенангу ми пробули більше двох тижнів і не знаю як кого, але мене острів зачарував тотально. За цей час ми таки розпробували місцеву малайську, індійську й китайську кухні. Найчастіше ми приходили в ось цей заклад, який був неподалік від нашого дому.
Найбільше з меню запам'ятались Cheese Nan, Egg Roti, а ще моркв'яний сік з молоком ммм...)
Та що там їжа, Джорджтаун чарує своєю архітектурою, особливо старе місто, яке є Unesco Heritage Area. Вулички з водостічними канавами і двоповерховими будинками. На багатьох з них можна побачити абсолютно фантастичні ковані сюжети. Ось це мій улюблений :) Надто вже актуальним був для нас на той час))
А ось на цю композицію можна натрапити при вході на Вірменську вулицю, де найбільша концентрація знаменитих джорджтаунівських стріт-артів:
Тут ледь не на кожному будинку витвори мистецтва. Є, навіть,
карта Джорджтауна з переліком стріт-артів - багато туристів саме з нею пересуваються містом :)
Найвідомишим стріт-артом безумовно є Little Children on a Bicycle. Біля нього часто можна побачити чергу молодят і туристів.
Мені він теж дуже сподобався :) Відразу навпроти продають листівки та інші сувеніри з цим зображенням..
Цей малюнок я б назвала найреалістичнішим з усіх, які я бачила на острові. Виглядає дуже об'ємно, справді вражає)
А ще ось такий прикол :)
Сподіваюсь, сюжет не на реальних подіях))
А цей витвір має дуже милу назву Little Girl in Blue...
Стрьомно, особливо якщо ввечері проходиш повз цю безневинну "маленьку дівчинку в блакитному"))
Ще на Пенангу багато котіків))
А зовсім нещодавно на вулицях Джорджтауна з'явився ще один чудовий стріт-арт. І приємно, що цього разу постаралась українська діаспора :)
Це стіна Clockwise Hostel. До речі, коли ми були там, теж долучились до того, щоб зробити цю стіну жовтою :)
Крім світської архітектури в Джорджтауні ви знайдете мечеті, буддійські, індуїстські, даоські і християнські храми.
Коли ми прийшли в мечеть, гід-доброволець люб'язно провів нам безкоштовну екскурсію по мечеті, короткий екскурс в іслам і рекламні буклети "Роль жінки в ісламі". Дуже цікаво. Я, навіть, позбулась деяких стереотипів про мусульман і іслам. Загалом ті мусульмани з якими доводилось спілкуватись на Пенангу були дуже привітні і завжди допомагали.
Китайські храми теж дуже зацікавили. Малайзія - це перша країна, де я, власне, побачила їх вперше.
На відміну від буддійських чи індуїстських храмів, тут ми мало розуміли з того, що бачили всередині.
Тільки пізніше, вже в Таїланді, ми трохи більше поспостерігали за тим, що китайські віруючі роблять в храмі і щось дізнались.
Оскільки індусів тут ледь не третина населення, індуїстські храми теж представлені.
Вони після Індії вже мало вражали. Інколи хотілось, щоб поруч була людина, яка таке бачить вперше - тоді, мабуть, все це якось гостріше б відчувалось.
Окремо варто відмітити найбільший буддійський храм на Пенанзі - Кек Лок Сі, або Храм тисячі Будд. На нього варто виділити хоча б півдня
Не знаю чи є там тисяча Будд, а от черепах точно не менше))
Храм справді великий, з довгими коридорами, храмами, пагодою і садом. А за 10 рингітів ще й можна піднятись фунікулером до Будди.
В іншому буддійському храмі, тибетському, нам пощастило зустріти одного китайця, який нам дуже допоміг. Його звали Ан Хуа, він допомагав утримувати храм. На вигляд йому було десь за 50. Вперше його зустріла Іра коли гуляла сама, а наступного дня на його запрошення ми разом прийшли в цей тибетський храм на групову медитацію. Коли ми прийшли в храмі вже нікого не було, чи розійшлись і так нікого і не було, але Ан Хуа провів медитацію для нас двох.
Ми розговорились і виявилось, що Ан Хуа живе в одному з джетті, будиночків на воді. Він люб'язно запросив нас в гості на чай.
Його дід працював тут рибаком ще в британські часи, за що і отримав тут житло.
Неймовірно, але в цих поселеннях є все необхідне: кухні (по одній на кожну дорослу жінку), спальні, вітальні, вбиральня..
Ще Ан Хуа є тренером з Тай Дзи. Коли він сказав про це, я погано уявляла собі що воно таке. Але за кілька днів він запросив нас на Kung Fu Night і там я вже все побачила. Наскільки я зрозуміла, це техніка управління енергіями.
Та найбільше того вечора мені сподобалось відкриття з сотнею барабанів (якщо не більше)...
ну дуже круто грали хлопці й дівчата...
Наступного дня Ан Хуа запропонував нам разом з'їздити в будинок інвалідів і провести з ними трохи часу. Ми погодились :)
Трохи помалювали разом і пограли з ними в ігри.
Але це ще не все Ан Хуа виявився ще й амбасадором на couchsurfing i запросив нас пожити в Jungle House.
Будиночок дуже простий, без електрики і вікон, але в джунглях і з видом на Андаманське море.
Так ми прожили кілька днів, ходили збирати фрукти в джунглі, купались на безлюдному пляжі, вели душевні бесіди й медитували.
Тут я вперше побачила як ростуть ананаси..
Щоправда це було не зовсім у джунглях, а там де ще жили люди і це була їхня плантація. Ан Хуа сказав, що один можна взяти з собою))
А от банани і кокоси тут зовсім дикі і нічийні :)
Так ми і жили, пили кокоси і жували банани :)
Щодо безлюдного пляжу теж не перебільшую. Крім нас - нікого)
До речі, тут найкрупніший морський пісок, який я коли-небудь бачила...
Морський краєвид з фасаду Jungle House досі стоїть перед очима.
Насамкінець Ан Хуа відвіз мене мопедом назад до будинку моїх українських друзів, а по дорозі познайомив з домашнім улюбленцем свого друга-рибака))
За кілька днів ми залишили Джорджтаун і маршруточкою поїхали далі в Таїланд.
Тоді ще в нашої Маші був чемодан з речами для подорожі в Україну і нам треба було знайти місце де його залишити. І все було дивним в цьому аеропорту, камера схову була десь метрів за двісті від приміщення аеропорту, в якомусь бункері за колючим дротом. Ще там гавкали собаки і довго ніхто не виходив, потім з'явився якийсь дядечко, відчинив нам і забрав сумку.
