Мумбаї, Новий рік 2014

Я спеціально включила Мумбаї у список відвіданих міст, щоб написати про те, яка пригода трапилась зі мною в новорічну ніч цього року. Не зважаючи на те, що самого міста я практично не бачила, думаю історія варта уваги. Усно я її вже переказувала друзям, мабуть, разів 10 :)

А діло було так. Після всіх перепетій з моїм анульований квитком з Індію в Шрі Ланку, в мене лишалось ще кілька днів щоб придумати куди б поїхати перш ніж мене депортують з країни за просрочену візу. Було вирішено повернутись додому. Спасибі добрим людям, Ірі і Жені, які купили мені зворотній квиток! Вам 100500 плюсів в карму :)

Отже квиток в мене був на 31 грудня. За планом я мала зустріли Новий рік в аеропорту Мумбаї. Наш літак Ченнаї-Мумбаї приземлився десь без чогось одинадцята. По прильоти всі люди вибудувались в довгу чергу на трансфер. Я подумала, що часу до наступного літака о 6-тій ранку в мене більше ніж достатньо, а тому поспішати нікуди. Не вистачало ще тільки зустріти Новий рік в черзі! Я відійшла в сторону, сіла в залі очікування, дістала з рюкзала індійські мандарини, завчасно прикуплені в Ченнаї, здається в мене ще були якісь горішки. Я включила на плеєрі якусь індійську музичку і насолоджувалась життям. Потім подумала, чому б мені не вийти подивитись на місто, хоча б біля аеропорту. Я вийшла надвір.

Ніч була темна, але гірлянди і вистріли фейєрверків десь вдалині нагадували, що сьогодні свято. Я сіла на великому мармуровому бардюрі і все це спогладала. Час від часу мені пропонували таксі, я відмовлялась. Було дуже тепло, десь +28.

Десь за півгодини після прильоту нашого рейсу стало зовсім пусто, люди роз'їхались, таксі теж. Час від часу чулись якісь постріли. Потім під аеропортом, дуже близько від мене з'явилось дуже багато індійської поліції, десь до 20 чоловік. Всі вони були озброєні автоматами. Вони кілька разів просили мене відійти подалі від них і відсувалась ближче до входу в аеропорту. Так я зустріла Новий рік 2014. Не було ніяких курантів, тому зрозуміти, що вже 2014-тий можна було тільки довірившись годиннику на мобільному телефоні. Тоді я ще раз переконалась в тому наскільки все в нашому житті умовно.

Я посиділа ще десь хвилин сорок, потім подумала, що треба повернутись назад в аеропорт. Я підійшла до входу, де стояв охоронець. Показала йому квиток на наступний рейс - без цього в Індії в аеропорт не зайдеш. Але він сказав, що не може пропустити мене назад. Його англійська була не настільки хороша, щоб пояснити мені чому саме я не можу зайти. Я йому пояснювала, що я щойно з рейсу і що в мене вже є посадочний документ на наступний рейс, але це не допомагало. Потім до мене підійшов, якийсь інший індус, який добре говорив англійською. Він пояснив мені, що виходити надвір мені не можна було. Що люди всередині кликали мене назад, але я не чула бо була в навушниках...

Я потім з'ясувалось аеропорт, в який ми прилетіли в Мумбаї був внутрішнім, а летіти далі я мала з міжнародного. Зазвичай пасажирів всередині аеропорту забирає автобус і везе в інший аеропорт. Проблема була в тому, як вони сказали, в цьому аеропорту немає обладнання для security check-а, тому вони не можуть мене тепер перевірити, і відповідно, впустити всередину. Вони сказали: "А що як вам тут передали якийсь пакунок? Ми ж цього не знаємо." Пояснювати те, що я просто годинку посиділа на свіжому повітрі тут біля входу було марно. Тоді я запитала в того чувака, що ж мені робити. Він сказав, що вламувати охоронця немає сенсу, бо скрізь камери і якщо він мене впустить, в нього будуть великі проблеми. Порадив мені брати таксі, або рікшу і їхати в той міжнародний аеропорт самостійно.

В кишені в мене лишалось всього 300 рупій, кредитка вже не працювала, бо я була повідомила в банк, що буду в Індії до 30 грудня. Таксі коштувало 500 рупій, Моторікшу я знайшла за 250 і вторгувала за 200 і була дуже з того щаслива, Правда, коли ми вже виїхали то водій сказав, що ціна все таки 250 рупій. Я сказала, щоб він зупиняв машину, бо я тоді вийду. Він запокоївся, сказав, що 200 рупій ок. Коли приїхали вже в аеропорт попросив 250, я віддала вже скільки просив. Рупії, які в мене лишались були мені вже в принципі ні до чого, хіба як сувеніри вдома роздавати.

Біля аеропорту, в який ми приїхала, була велика черга. Спочатку подумала, що то черга на вхід. Там стояло багато людей з якихось сурових ісламістських країн, ймовірно з Ірану чи Іраку. Принаймні я чомусь так подумала. Жінки в паранджі, яка закриває все крім очей, чоловіки бородаті, схожі на Усану бен Ладена. Але потім виявились, що вони були в якійсь іншій черзі.

Коли ж підійшла моя черга на вхід я довго думала, що показувати поліції роздрукований квиток з паспортом чи вже посадочний талон. Вирішила, що краще просто показати квиток, щоб без зайвих питань, але вони не сильно й дивились. Всередині я підійшла до стійки Turkish Airlines і пояснила ситуацію. Хлопчик там був дуже приємний привітав мене з Новим роком, сказав, що таке буває і що потурбується про те, щоб мій багаж передали в Київ.

Новий рік за українським часом я зустріла в цьому аеропорту. Навіть купила якусь дешеву міжнародну картку, дозвонилась батькам і привітала їх з Новим роком. Вони були раді, що в мене все добре.

Мукачево, березень 2013

З Мукачево все дуже просто. Була я там один раз в рамках туру по Закарпаттю. Поїхали ми туди з мамою. Такий я їй колись зробила подарунок на 8-ме березня :) Довго ми в місті не затримувались. Нас привезли подивитись на замок Паланок.

 Мукачівський замок справді крутий і сподобався набагато більше ніж, наприклад Ужгородський. Найбільше мені сподобалась величезна криниця при вході у двір замку, глибиною більше 20 метрів напевно.

А ще дуже сподобалась тераса на останньому поверсі замку і краєвиди, які відкивались на місто звідки.

Але найважливіще мені було, щоб мамі там сподобалось, бо це ж усе для неї було задумано :)

Але з цим ніби все склалось благополучно))

І повні вражень ми поїхали далі, туди куди нас повіз наш гід. 

Маямі, грудень 2012

Маямі - це наразі єдине нормально побачене мною американське місто. В Маямі мені нарешті дали форму I-95 і я могла переміщатись по місту без супроводу офіцерів поліції. Місяць до того, коли судно вперше дісталось берегів Америки, іммігрейшн офісер без жодних пояснень не дав мені цю форму. Для мене це означало, що я не могла виходити на берег в жодному з американських портів: Форт Лодердейл, Сан-Хуан,  Сент-Джон, Шарлота Амалія... Потім вже від колег дізналась, що цю форму в принципі не дають всім, хто на судні перший контракт. Втім, в Маямі, коли я ще раз проходила іммігрейшн, мені попався якийсь нормальний офіцер, який не розумів видав мені цю форму і не розумів чому його колега не зробив цього раніше.

Літак додому в мене був на наступний день. Компанія люб'язно подбала про готель і трансфер до нього. Далі почалась така довгоочікувана свобода. Я вийшла в місто, сіла в якийсь автобус, який їхав кудись в центр Маямі-Сіті.

На скляній автобусній зупинці була гравюра з гербом міста. Автобус приїхав досить швидко і коштував, здається, долар. Саме місто мене не дуже вразило, якось сірувато там було. Правда, мушу сказати, що на Маямі-Біч я не їздила. Довго шукала якийсь центр Маямі-Сіті, натрапила на чудове еко-кафе. Випила там трав'яний сік і розпитала в мега-привітного офіціанта, де тут центр і що дивитись. Виявилось, що центру тут справді нема. Але він порадив мені піти покататись на легкому метро і так подивитись місцеві краєвиди. Легке метро було без водія, автоматичне. Воно по таким от коліям, які просто таки нависали між хмарочосами.

Вагони цього легкого метро теж були веселі, з рекламою американського пива Coors Light.

В нас на борту воно було, і, після 7 місяців роботи в барі, мені це все було близьким і зрозумілим. Хороше, до речі, пиво, хоча Андрухович і писав про нього, як про найгірше пиво в світі. Не згодна :)

 Одна зі станцій називалась якось типу Riverview, ну якось так. Так от, краєвид там був дійсно фантастичний, особливо на заході сонця.

Я довго дивилась на те, як небо стає все темнішим, а вогні в хмарочосів - все яскравішими. Такі от урбаністичні пейзажі.

Скоро стало зовсім темно і я поспішила шукати автобус назад. Вже думала, що загубилась, але врешті знайшла його :)

 Благополучно добралась до готелю, а наступного ранку в мене була довга дорога додому Маямі-Нью-Йорк-Стамбул-Одеса :)

Малага, вересень 2012

Розкішний і сонячний середземноморський порт. Пам'ятаю, що в Малазі вийшла в місто з одним українським хлопцем, здається він був з Хмельницького чи Житомира. Його звали Вітя, він теж працював на судні, але в іншому відділі - Food department. Тобто був офіціантом в ресторані, подавав їжу. На судні це просто каторжна робота. Каторжна. Нам, офіціантам бару незрівнянно більше пощастило. Він працював довше за мене, його контракт вже фактично закінчувався.

Дорогою в місто він розказував мені про те, як важко йому доводилось працювати і що за перший місяць за все це йому заплатили 400 баксів, далі по 600. Казав, що якби міг просто поїхати додому і не повертатись на судно так би і зробив. Він згадував, що найгірше було під час трансатлантичного круїзу: "Они жрали и срали. Все время"... Щоб ви розуміли в офіціантів перерва в офіціантів ресторану на судні триває не більше 30 хвилин, особливо в дні в морі. Безкоштовна їдальня відкрита для гостей лайнера з 6-ї ранку до 11 вечора. В портові дні іноді їм вдавалось вийти в місто на годинку-дві, так як Віті пощастило в Малазі. Це був його останній круїз і він не знав чи ще повернеться на судно.

Йому дуже хотілось побачити якомога більше. Мені теж. Я була тут вперше і здається поки востаннє, бо фоток з іншою датою на компі ніби нема. А якщо судно й заходило ще раз в Малагу, то скоріше за все, я в місто більше не виходила. Ми блукали містом. Тут дуже різко відчувалась близькість до мусульманскої північної Африки, її впливи було видно на кожному кроці.

Архітектура, візерунки, вітражі, лампи, тканини - все нагадує про те, що ми називаємо Сходом. В таких місцях мене здавалось, що я десь в Алжирі, або Мароко, але точно не в Іспанії :)

 Вітя просив сфоткати його на пам'ять в Малазі. Мене він теж хотів сфотографувати на фоні чогось прекрасно. Я не хотіла, бо на мені після п'яти місяців на борту вже ледь сходились штани. Але він наполіг :)

Потім ми глянули на годинник. Вийвилось, що у Віті він відставав на годину. На судні це не дивно, бо зміна часових поясів відбувається ледь не щодня. Він подякував мені за точний час, сказав, що це йому дивом вдалось уникнути чергового попередження від супервайзера. Дорогою назад я ще хотіла вибрати якийсь невеличкий сувенір з Малаги. В мене з собою було 5 євро. Вибирала магніти, хотіла купити два. Вітя сказав, що не обов'язково витрачати за раз всі гроші. Два євро в мене залишилось.

Маастріхт, жовтень 2010

Саме з Маастріхту почалося моє знайомство з маленькою і дивовижною Голландією. До недавнього часу він був єдиним відвіданим голландським містом. Тепер до нього додались ще Амстердам і Хертогенбош :)

Маастріхт був місцем призначення моєї першої закордонної подорожі під час семестру навчання в Німеччині. Тут навчалась моя подруга з гуртожитку Ліля. Вона запросила в гості, я не могла не погодитись. Добиралась трьома попутними машинами Єна-Кельн, Кельн-Аахен, Аахен-Маастріхт. Все тут було новим і цікавим.

 Це один з центральних соборів Маастріхту. В його приміщенні тепер музей. Взагалі, як відомо в Нідерландах зараз дуже мало віруючих, тому церковним приміщенням знаходять більш практичні застосування. Кажуть в деяких, навіть, відкривають фітнес-клуби. Сама я такого, правда, не бачила. Але те, що найбільша книгарня Маастріхту теж розташована в приміщенні церкви - це факт :)

 Це Ліля. Вона вчилась на Європейських студіях в Маастріхті, знімала там затишну кімнатку на другому поверсі двоповерхового будинку. Ліля мене зустріла там, де мене висадив водій. Вже там, на зупинці, я переконалась в тому, що велосипедів в Нідерландах справді більше ніж людей - вони скрізь :)

Ліля провела мене до себе додому, де ми трохи перепочили і пішли гуляти містом. Зайшли в її університет, потім ще в церкву-музей і церкву-книгарню. Далі на одній з центральних вуличок взяли собі по бельгійській вафлі з шоколадом-мм)

Погодка була чисто голландська, хмарно з проясненнями і вже в жовтні я приїхала туди в лижній куртці (і правильно зробила). Тільки так можна було дозволити собі прогулятись ввечері набережною Маас.

Оскільки я вперше була в країні де легалізована марихуана, то стала наполягати на тому, щоб сходити в coffee shop. Ліля погодилась і запросила з нами ще свого друга грузина. Це був досвід. Заходиш в кафе, твій паспорт сканують. Як потім мені пояснили ці дані потім передаються по всій мережі кофі-шопів, щоб туристи не перевищували дозволені денні ліміти купівлі і споживання трави. Здається, норма - 4 грами на день. Можу сказати відразу, що вставило не сильно. Більше, мабуть, не від власних косяків, а від запаху в кофі-шопі загалом.

Маастріхтський віслючок тут в принципі ні до чого, хоча передає настрій в цілому. А ще там були круті контейнери для собачого лайна))

Але повертаючись до трави. Наступного вечора ми знову прийшли в кофі-шоп, але цього разу взяли з собою. Плюс окремо купили табак і біле вино. От тоді вже я не пам'ятаю вже що було за чим, але мені було дуууже весело. Я виглядала в вікно і сміялась, Ліля дивилась на мене і їй було обідно, шо вона викинула 10 євро, а її не пре. Від цього мені було ще смішніше, я не могла зупинитись і заспокоїтись. Все що залишилось, небагато я привезла з собою в Німеччину і ми скурили його в Єні з подругою і одним викладачем.

Таким запам'ятався Маастріхт))

Львів, квітень 2006

Востаннє була у Львові десь місяць назад. Правда проїздом, в гори з друзями їздили. Загалом була тут десь до десяти разів. Потрапити у Львів хотілось якось дуже давно ще в школі, але тоді якось не ходило. Вперше поїхала у Львів на першому курсі, в переддень мого 18-го Дня народження. Таким було моє бажання на повноліття :)

Подорож видалась дуже романтичною. Мабуть, у Львові інакше й не буває. В поїзді Київ-Львів ми з хлопцем викупили всі квитки в купе. Віддали провідниці всі чотири квитки і зробили вигляд, що наші друзі запізнились на поїзд. Вона виявилась дуже чемною і дорогою нам ніхто не заважав.

По приїзду застрибнули в трамвай і поїхали в напрямку центру, але до пункту призначення не доїхали. Вийшли як тільки нас зацікавило щось за вікном. Далі йшли пішки.

В нас таких автоматів ніколи не було, а це вже не працював. Тим не менш він в нас викликав якісь по-дитячому ностальгічні почуття. А через дорогу ми побачили цього красеня :)

На озброєнні в нас, як в нормальних туристів початківців був довідник з картами і головними цікавими місцями...

По-маленьку вийшли на проспект Свободи, до пам'ятника Шевченку. 

Здається було ще дуже рано, бо на площі зовсім не було людей.

Далі вирішили піднятись на Замкову гору. Були трохи розчаровані, що від замку там зовсім нічого не залишилося, але краєвиди міста все компенсували.

Вже хотіла збрехати, що це я приймаю поздоровлення від сестри, але ж згадала, що це було ще 9-те, а не 10-те квітня :) Мабуть, просто ділилась враженнями.

А їх було багато! Не треба забувати, що на той час це було найзахідніше місто, в якому я була. Після того, як більш-менш подивились центр, пішли гуляти Личаківським цвинтарем. Там я чомусь вирішила, що як історик-початківець можу собі отак взяти і дозволити посидіти на могилі Івана Крип'якевича)

Потім знов повернулись в місто. Тут вже пішли всякі фоточки з левами міста))

Останнє, що я пам'ятаю з цієї поїздки це те, що ми дуже довго гуляли Стрийським парком і були геть змучені, сиділи на лавці і  не могли нікуди більше йти, просто чекали вже поїзда.

Наступні два рази у Львові я була на змаганнях з рукопашу гопак. Правда перший раз поїхала просто підтримати хлопців з моєї секції. Ось тут я з моїм тренером Михайлом.

Добре, що на фото є дата, бо я б вже так не згадала коли це було. Але це був перший раз. А от наступного разу я вже брала участь у змаганнях і навіть зайняла почесне 2-ге місце. За це мені потім ще з фізкультури поставили максимальні 100 балів. Ніхто ж не знав, що нас в категорії всього було двоє)) Ну але все одно, цікавий досвід.

Потім ми ще їздили у Львів групою, це було вже в березні 2008-го. Тоді в нас вже була солідна культурна програма і професійний львівський гід, знайомий нашої викладачки. 

Ще через кілька місяців ми знову поїхали до Львова на фестиваль Старе місто. Тоді вже нас була вужча компанія друзів. На вісьмох людей ми зняли здається трикімнатку квартиру. Плюс з нами ще була подруга-львів'янка Оля, яка разом зі своєю сестрою Лесею люб'язно показувала нам рідне місто. 

Крім Олі у Львові ми ще зустрілись з моїм колишнім однокурсником і так само другом моїх друзів Левком, який тоді вже повернувся назад до Львова і вчився у Франка.

Словом, компанія була молода й весела.

 Багато хто був у вишиванках. Тоді і я собі на площі Ринок прикупила сорочку, яку і по цей день ношу. Прекрасна була не тільки компанія, а й погода. Травень місяць! Ми багато гуляли, пішли в музей народної архітектури і побуту під відкритим небом:) Зустріли там Сашка Лірника)

Піднялись тоді ще на Ратушу.

Намилувались львівськими міськими панорамами....

Словом, чудова видалась поїздочка. Самого фестивалю не дуже пам'ятаю. Один день було ми туди прийшли, було дуже багато людей. Ми відійшли в сторону, пішли пити розливне Старе місто, от. Потім звідкись взялись якісь гопники, почалось шось незрозуміле і ми пішли звідти.

Ще один раз приїжджала до Львова в бібліотеку Стефаника, бо тільки там була рідкісна книжка, потрібна мені для бакалавського диплому. Тоді я зупинялась в Олі, яка знову люб'язно погодилась мене прихистити.

А ще ми з друзями минулого року їздили до Львова на грандіозний концерт Океану Ельзи на стадіоні Арена-Львів, де зібралось більше 30 тисяч глядачів. 

Цей концерт багато хто пам'ятає, там було дуже багато різний друзів, знайомих і знайомих знайомих. Він був фантастичний, Вакарчук виходив на біс мабуть разів зо 5 і концерт тривав до першої ночі. Крім концерту в програмі в нас був ще гастрономічний тур по Львові. Ми щоразу обідали і вечеряли в різних ресторанчиках, кафе, кав'ярнях і так далі. Кілька виключно гедоністичних днів у Львові - це прекрасно. Львів - прекрасний! До нього хочеться повертатись і я обов'язково повернусь :)

Можливо одна-дві подорожі до Львова вилетіли з моєї голови, але сподіваюсь розповідь від цього не сильно постраждала.

Луцьк, серпень-вересень 2008

В Луцьку я була 2 рази, з різницею в часі буквально місяць. Перший раз був у серпні 2008-го коли ми поїхали відпочивати на Шацькі озера. Один з холодних днів ми виділили на те, щоб поїхати в Луцьк, подивитись місто і замок. Саме місто я пам'ятаю досить погано, лише окремі вулиці і будівлі.

 Ось це здається типовий лучанський краєвид в центральній частині міста. Також тут видно чому в той день ми вирішили не йти до озера, а кудись їхати))

 Як відомо в Луцьку пройшли юні роки Лесі Українки.

 Ще мені дуже запам'ятався цей костел, а ще те, що неподалік від нього стояли величезні черги людей за шенгенською візою.

 Йшли ми, йшли, аж поки не на горизонті не показався цей красень.

 Дуже сподобалось оздоблення на вежах. Ну ви самі бачите)

 Але найцікавіше чекало нас всередині. Коли ми зайшли на територію замку, раптом хтось окликнув мене: "Оля!" Здивуванню не було меж - я зустріла свою хрещену з родиною. Як виявилось вони теж відпочивали на Шацьких озерах і приїхали на один день подивитись замок... В самому Шацьку ми їх, певна річ, не бачили :)

 Ще запам'яталась і сподобалась підземна церква на території замку. Правда в середину нас пустили, здається, тільки наступного разу.

 А наступного разу в Луцьку ми опинились вже десь через місяць. Тоді це був прекрасний автобусний тур містами, які колись малював Наполеон Орда: Новоград-Волинський, Луцьк, Підгірці, Кременець, Дубно... Організовував цей захід Центр Польських та Європейських студій, а оплачувало посольство Польщі. Словом, набрався нас повний автобус могилянців :)

Ось це, до речі, Церква Івана Богослова всередині.

А ще тоді був прикол, коли тітонька, яка там працює впізнала нас другий раз і почала все розкажувати і показувати про дзвони, які там є. Там я дізналась, якщо розбитий дзвін навіть ідеально склеїти дзвінкого звуку вже ніколи не буде.

Подивились з другого поверху на роту молодих-красивих солдатів у супроводі блондинки)

Зробили фінальні кадри з краєвидами замка...

... І поїхали далі. Попереду ще багато міст і вражень.