Коканд, червень 2015

В Коканд ми приїхали машиною з Ріштану. Загалом shared taxi в усьому Узбекистані дуже доступний вид транспорту. Узбеки їздять на своєму копійчаному газі і практично кожен власник машини тут таксує задля підробітку. Наш водій зовсім не говорив російською і привіз нас на якусь заправку. Дорогою ми бачили чарівну вивіску "Hotel" і намагались йому пояснити, щоб він візвіз нас кілометр-два до нього, але він нічого не розумів. Тоді підійшов якийсь з його колег. Він говорив російською і ми попросили його пояснити нашому водію, що ми від нього хочемо. Натомість, він сказав, що цей водій вже далі не поїде, тож він сам відвезе нас куди треба. Було вже досить пізно. Ми погодились. Грошей він в результаті з нас не взяв.

Він відвіз нас до того готелю, який ми бачили дорогою, і зачекав там доки ми не домовимось. Це була наша перша ночівля в Узбекистані і ми ще не зовсім розібрались з курсом. Найдешевша кімната на двох коштувала 140 000 сумів. Це здавалось нам колосальною сумою грошей. Ми поїхали далі шукати щось дешевше. Водій повіз нас в дешевший готель, але виявилось, що він не має ліцензії для розміщення іноземців, тому ми повернулись в перший. В Узбекистані обов'язкова реєстрація іноземців, за яку готелі платять додатково, тому кімнати для іноземців завжди коштують дорожче ніж для місцевих. Думали зняти з другом один номер на двох з метою економії, але нам сказали, що в один номер нас можуть поселити тільки якщо ми одружені. Тоді ми сказали, що таки одружені, але в нас попросили надати свідоцтво про шлюб, адже в нас різні прізвища: "У вас ЗАГС есть?" Друг почав викручуватись, що в нас в країні це нормальна практика і що ми подорожуємо по всьому світу і в нас ніде не питають свідоцтва про шлюб. Тоді дівчина на ресепшні почала дзвонити старшому адміністратору і питатись чи можна нас поселити разом. Через 10 хвилин телефонних переговорів нас таки поселили разом. Культурну програму ми залишили на завтра і пішли шукати місце де поїсти.

Ця будівля зовні більше схожа на театр і була чайханою на якій спинився наш вибір. На вулиці ліворуч від будівлі було багато тапчанів, тут же смажили шашлики. Ми замовили шашлик, чай і багато салату з "лєпешкою" для мене. Пізніше я помітила, що в цьому закладі я єдина жінка, а навколо одні чоловіки-мусульмани. Від цього мені було трохи незручно за свої джинсові шорти.

На наступний день треба було знайти місце де поміняти долари, бо сум поміняних ще в Киргизстані було небагато і вони дуже швидко розходились. Я вже писала, що в Узбекистані є два курси долара, які різняться між собою більше ніж в 1,5 разів, а тому міняти гроші в банку дуже не вигідно. Я запитала на ресепшні де можна поміняти долари, адміністратор сказала, що це можна зробити в сусідньому магазині взуття. Курс був хорошим 435 тисяч сум за 100 доларів, тож ми вирішили поміняти тут ще кілька сотень. Поміняних грошей було так багато, що вони ледь поміщались в мій чехол від ноутбука, який я тимчасово використовувала як гаманець. Трохи більше 200 доларів і ви узбецький міліонер.

Вирішивши побутово-організаційні питання ми пішли гуляти містом. Потім натрапили на один знайомий магазин :) Взагалі в Узбекистані я не бачила узбецького шоколаду. Все або Рошен, або якийсь значно дорожчий турецький шоколад.

Далі нам трапився залізничний вокзал, де ми хотіли взяти там квитки до Ташкенту. Але виявилось, що залізничного сполучення з Ташкентом зараз немає. Ніби скоро мають запустити потяг. Ремонт на вокзалі з цього приводу вже практично закінчили.

З початку 18-го століття Коканд був столицею Кокандського ханства, однієї з трьох держав на території сучасного Узбекистану. 

Ми пішли дивитись на Палац хана. Він досить добре збережений. В середині є краєзнавчий музей. Ось вхідна брама вже ближче. 

Женя, який часто буває в Тибеті і возить туди групи сказав, що орнаменти на стелях дуже схожі на тибетські і тибетці теж в принципі прийшли в Гімалаї з Середньої Азії. Сказав, що мені треба в Тибет - я теж так думаю :)

Словом, це все дуже цікаво - ці візерунками можна стояти і роздивлятись годинами. Ще одна цікава і дуже характерна штука для Узбекистану - це ось такі ніші. Вони можуть бути як всередині будинку, прикрашаючи кімнати, так і зовні на стінах медресе і мечетей.

Ще в музеї з цікавого була карта Шовкового шляху, одна з гілок якого проходила й через Коканд.

А також зразки традиційної кераміки регіону Ферганської долини, схожу на ту, яку ми бачили в приватному музеї-магазині в Ріштані.

Ще однією цікавою атракцією в Коканді є мінарет висотою 22,5 метрів в дворі мечеті Джамі.

Тут, як ми вже бачили в одній з мечетей Маргілона, вхід до будівлі був прикрашений різьбленими колонами і розписними різнокольоровими стелями.

Поруч з мечеттю була дуже красива будівля. На жаль, чомусь я її не сфотографувала, а тепер не можу знайти й не пам'ятаю назви. Виявилось, що це медресе, в приміщенні якої тепер жіноча чайхана. Про те, що вона жіноча ми дізнались вже пізніше, коли до нас підійшла знайомитись власниця. Ні, вона не вигнала звідти мого друга, навпаки привітала нас і запитала, що ми будемо їсти. Коли ми попросили меню, вона сіла за стіл і почала розповідати нам про страви дня. Вона була дуже милою і навіть попіклувалась про те, щоб мені принесли суп без м'яса. 

Коли ми вже поїли, то вона ще раз підійшла до нас і ми розговорились. Дізнались, що її чоловік реставратор і вони довго думали, що зробити в приміщенні медреси і зупинились на жіночій чайхані, так я з жінками менше проблем - вони не курять і менше п'ють. До того ж жіночих закладів не так багато, а попит є. Для чоловіків є окрема зала, набагато простіша. Вона порадила нам їхати в Ташкент на таксі - так всі роблять. Дорога йде через перевал і після кількох автобусних аварій - рух автобусів по тій трасі заборонено. Shared taxi в Ташкент (220 км) нам обійшлось по 25 тисяч сум (близько $5).

Ми їхали в машині з хлопцем-студентом, який їхав в Ташкент на навчання. На трасі він купив нам в подарунок ось таку лєпешку і сказав, що це традиційний сувенір, які всі везуть з Коканду в Ташкент. На фото видно номер телефону виробника - а що? хороший маркетинг :)

Ріштан, червень 2015

Ріштан - це маленьке містечко, в яке ми вирішили заїхати , прочитавши десь по дорозі в Маргілан, що воно славиться своєю розписною керамікою. Приїхавши в Ріштан, ми домовились залишили рюкзаки в якісь кімнаті на автостанції, пішли гуляти містом. Першим ми побачили якийсь симпатичний базар.

На одній з його стін дійсно була якась красива мозаїка, але ми сподівались, що на цьому кераміка в місті не закінчується.

Потім ще знайшли мистецький доказ того, що кераміка є традиційним ремеслом цього регіону.

Ми почали питати в людей де ж нам подивитись на їхню кераміку - нас послали на якусь вулицю. Ми йшли досить довго, але ніякого музею там не було. Тоді вирішили перепитати у власника малесенької крамнички, де продавали зарядні пристрої до мобільних телефонів і все таке. Він сказав нам, що тут у кожному дворі музей і запросив зайти до себе у двір.

Там на стінах, столах і просто на землі ми побачили вручну розписані глиняні вироби.

Тут же сидило два майстра, які в нашій присутності розписували чергові тарілки. Нас запросили в дім, щоб показати нам всю колекцію.

Все можна було купити і дуже дешево. Ціни на піали починались від 3 тисяч сум (близько 15 грн.), на чайники - від 10 тисяч сум (менше ніж 50 грн.)

Все це ручна робота. Єдине, що нас стримувало це думка про те, як нам далі їхати з усіма цими виробами так, щоб довезти їх до пункту призначення.

Пізніше, вже в Самарканді, я таки не втрималась і купила розмальований біло-блакитний чайник з піалами. Хоч це і коштувало вже в рази дорожче, але все ще було задешево як для ручної роботи.

Маргілан, червень 2015

Нашою наступною зупинкою в Узбекистані після Ходжаабаду був Маргілан. Тут вже було що подивитись. Нашу увагу привернула мечеть недалеко від автостанції - Хонакох, збудована в 16 столітті.

Ми зайшли всередину і подвір'я виявилось ще цікавішим, ніж могло здатись ззовні.

Тут були різьблені дерев'яні колони, характерні для великої частині мусульманських храмів і медресе в Узбекистані.

 Один з корпусів був повністю дерев'яним, розписаним різнокольоровими візерунками.

Ймовірно саме він є найстарішою будівлею храму. 

Це найстаріша мечеть в місті, решта пам'яток відносяться вже до 18-19 століття. Ще одним туристичним об'єктом в Маргилані є єдина збережена в Середній азії фабрика, де досі виготовляють шовк оригінальним ручним способ.  але про це я вже дізналась пізніше. Зрештою, тоді був несезон :)

Ходжаабад, червень 2015

Уявімо, що ви вже насолодились гірськими красотами Киргизстану і тепер вирішили продовжити свою подорож Середньою Азією в Узбекистані, перейшовши через кордон в Оші. Ходжаабад буде перше узбецьке місто, куди ви потрапите. Я вже писала в пості про Ош про особливості перетину киргизько-узбецького кордону, але ще раз нагадаю, що тут будуть перевіряти всі файли на ваших комп'ютерах-телефонах на наявність забороненої екстремістської літератури і порнографії.

Від кордону громадським транспортом ви зможете доїхати тільки в Ходжаабад. Це будуть малесенькі маршруточки на 6-7 людей.

Якщо ж ви хочете напряму їхати кудись далі, це можливо тільки на таксі і набагато дорожче. Ми вирішили їхати в Ходжаабад. Киргизькі соми на узбецькі суми ми обміняли завчасно ще в Оші. І як потім виявилось, по досить хорошому курсу. В Узбекистані є два курси державний і ринковий, який відрізняється ледь не двічі. В банку вам за 100 доларів дадуть близько 260 тисяч узбецьких сум, в той час як на руках 420-435 тисяч.

Перш ніж їхати далі ми зайшли в якусь їдальню, де досить смачно і дешево поїли, потім пішли купувати сім-карти. Як виявилось сім-карти продають виключно громадянам Узбекистану за наявності паспорту. Наші паспорти не прийняли, але знайшовся якийсь добрий дядечко, який погодився надати свій паспорт. З його допомогою ми купили дві сімки і налаштували мобільний інтернет. Дивитись в Ходжаабаді особливо не було чого і ми поїхали в Маргілан (Маргілон), так само місцевим транспортом.