Сатун, березень 2014

Сатун - це столиця одноіменної провінції на півдні Таїланду. Невеличке містечко з населенням десь до 50 тисяч мешканців. Саме місто Сатун не дуже туристичне, найближчий пляж за 50 км звідси. Сюди приїжджають переважно, щоб далі їхати відпочивати на островах Ko Lipe, Ko Rawi, Ko Adang, Ko Tarutao та інші. Ми приїхали тому, що в Сатуні живе мій тайський друг Тітті (родичі його називають Ууд, а по паспорту він Аттасет Лі). Взагалі Тітті означає "маленький", або "молодший син" і він наполягає, щоб його називали саме так))

Ми познайомились з Тітті в Індії, коли разом волонтерили в Бодхгаї. Він запрошував в гості і коли в мене з'явилась така можливість, я приїхала. Тітті зустрів нас з подругою Ірою прямо з автобусу Джорджтаун-Хат Яй. Транзитом через Паттані, де ми ще мали заїхати на весілля друга Тітті, до вечора ми дібрались до Сатуну. 

Тітті піклувався про нас як міг: знайшов для нас хороший і недорогий готель, купив нам тайські сім-картки, звозив повечеряти і постійно пропонував нам варіанти культурної програми на вибір. Оскільки це був вечір п'ятниці, а купити тайські бати ми могли тільки в понеділок, Тітті люб'язно за все платив. Потім довелось довго вмовляти його, щоб повернути йому хоча б частину витрачених на нас грошей. 

Ще в Паттані Тітті помітив, що ми з Ірою любимо дивитись на різні храми і повіз нас дивитись на сатунські храми. Найбільше мені запам'ятався ось цей буддійський монастир. 

Монастир займає досить велику територію, а на площі перед ним стоїть велика статуя Будди.

Відразу біля входу праворуч розташована ступа. На задньому плані тут видно корпус, в якому живуть монахи. Тітті розказував, що коли йому було 15, він теж провів тут кілька місяців як монах.

Тайські ступи дуже цікаві, з безліччю деталей і прикрас. Біля ступи також стояли різні статуї. Мені сподобалась ця дівчина.

Але найбільше нас зацікавили ось ці чорні статуетки. 

Тітті розказав нам, що ці чудіки це театр тіней, який колись до появи телевізору був дуже популярний в Таїланді. Можливо ці статуетки навколо ступи виконують роль певного оберегу. А ось власне приміщення храму.

Ми зайшли всередину, подивись як там. Монахів на той час там не було.

Ще одне приміщення про яке хотілося б згадати, це крематорій. В Таїланді традиційно крематорії є при багатьох буддійських храмах. Спочатку над покійником збираються всі монахи монастиря і колективно читають над його тілом святі тексти. Потім тіло спалюють у крематорії. Ще недалеко від храму був китайський цвинтар, куди нас теж повіз Тітті. Так, на відміну від тайців-буддистів, китайці хоронять померлих. При цьому дуже цікаво виходить якщо поховані змішані родини, тоді біля могили китайця, стоїть урна з прахою його дружини-тайки, або навпаки. Коли Іра захотіла це сфотографувати, Тітті сказав, що в китайців прийнято спочатку питати дозволу на це в покійників.

Але не храмами єдиними, щовечора Тітті возив нас на вечерю в різні заклади. Один з них був явно туристичний, другий - одним з найдорожчих ресторанів, решта - просто заклади для місцевих зі смачною тайською їжею. В тому закладі, який явно розрахований для туристів, справді було багато білих. Ну як багато, крім нас ще може людей 5. Там мені дуже сподобався один стільчик зі слоником :)

 Коли офіціант побачив, що я його фотографую, запропонував сфотографувати мене на ньому. Діватись було нікуди))

На пляж ми так і не вибрались, зате поїхали дивитись на водоспад. Він перевершив всі наші сподівання. Численні каскади і сила водного потоку випромінювали величезну енергію і ділились нею. 

З цього фото може здатись, що водоспад мілкий, але це не так. Там спокійно можна купатись, глибина коливалась від 0,5 до 1.5 метрів. 

А ось тут взагалі було десь до двох метрів і можна ще й пірнати з розгону...

В останній день Тітті згадав про ще одне місце, яке нам можна показати. Це був великий напівдикий парк з печерами і дикими мавпами. Вони були досить агресивні і я намагалась триматись від них подалі. В принципі, це єдине місце, де я бачила диких мавп в Таїланді. Ну а ось власне печери.

 І сталактити там теж були. Все як має бути :)

 Цікаво, що це місце не зазначається в жодному путівнику, хоча насправді тут дуже цікаво. Печери, мавпи, штучні канали, тайська молодь. Тут ми провели останні години в Сатуні перш ніж автобус відвіз нас далі, в Бангкок.

Сарнатх, листопад 2013

Сарнатх відомий тим, що саме тут Будда прочитав свою першу проповідь. Тоді його слухало 5 перших учнів і два оленя :)

Географічно Сатнатх недалеко від відомого стародавнього індійського міста Варанасі, звідки ми туди і приїхали групою. Після того як ми оглянули пам'ятник в нас ще залишався вільний час і ми пішли гуляти містом. В Сарнатху дуже багато буддійських монахів на вулицях, адже це важливий центр паломництва.

В Сарнатху з нами стався дуже дивний випадок. Ми йшли з одним другом Сергієм головною вулицею повз ринок, коли зненацька звідкись взявся цілий рій якихось гігантських диких бджіл. На вулиці зчинився страшенний галас, почалась паніка - монахи почали скидати свої ряси і бити ними об землю. Сергія теж вкусили двічі. Я намагалась іти дуже спокійно і дивом обійшлась без укусів. Власники лавки, де продавали якісь тканини запросили нас всередину перечекати доки це все минеться, почали закривати двері. Тут я побачила, що в Сергія на кепці досі сиділа одна така бджола - з переляку я викинула її надвір. Потім струсила бджолу і повернула йому кепку. Ми були в шоці, але не тільки ми - місцеві теж. Я спитала їх: "It's everyday like this?" Сказали, що це таке вперше взагалі. Ми вийняли зі шкіри Сергія два жала десь по 1 см завбільшки - одне з потилиці, інше, здається, з руки. Хвилин за 20 повернулись в місце збору групи, більше ніхто з наших тих шалених бджіл не бачив.  

Санта-Крус-де-Тенеріфе, жовтень 2012

Тенеріфе запам'ятався вулканом, набережною і цією квіткою :)

Ми вийшли в місто з моїм індонезійським колегою і другом Ньюманом. Найперше пішли прогулятись набережною. В жовтні Канари залишались єдиним ще теплим місцем в Європі, де можна було погрітись на сонечку.

Там ми зустріли одного художника, який прямо на місці малював і продавав свої роботи всього по 2 євро. Ньюман купив мені картину, яка на фото в лівому нижньому кутку.

Потім ще знайшли цікаву скульптуру на набережній.

Обійшли її з усіх боків - дуже прикольно задумка і те, що через неї видно океан :)

А на задньому фоні - то наш красень Eclipse.

Кажуть, що Тенеріфе красивіший не з цього боку, де круїзний термінал, а з іншого. Ми там не були - не бачили, але й за те - спасибі :)

Санкт-Петербург, червень-серпень 2012

Майже все літо 2012 круїзний лайнер, на якому я працювала ходив в Балтійські круїзи. В Санкт-Петербурзі ми навіть залишались наніч і всі охочі могли піти десь гуляти на всю ніч. Це був час коли я жила від Санкт-Петербургу до Санкт-Петербургу, думала про те, щоб звільнитись і поїхати додому. Звідси було найближче. Потім мене попускало до наступного разу, і тільки коли ми востаннє відправились з Санкт-Петербургу, я зрозуміла, що вже залишусь на судні до кінця контракту.

Бармен з Миколаєва, з яким ми в один день прийшли на судно таки не витримав і списався в Санкт-Петербурзі. Я зустріла його в терміналі порту з сумкою, він сказав: "Та заебали уроды, я еду домой." Чудово розумію, в принципі. Для барменів умови в цілому були гірші, ніж для нас офіціантів, хоча вони були більш кваліфікованими.

В Санкт-Петербурзі я завжди відпрошувалась щоб вислати додому гроші. Одного разу через те, що мені довго оформлювали рахунок ледь не запізнилась на судно. Точніше на роботу я запізнилась, але головне що встигла до відправлення судна взагалі)) Після цього мені завжди давали day off в Пітері.

Санкт-Петербург завжди радував, його метро було схоже на Київське метро. Створювалось враження ніби я майже вдома. Часу на прогулянку містом в мене переважно було небагато. Одного разу поки їхала автобусом з порту, якісь туристи розказали мені на якій станції метро є оглядові автобусні тури містом. Спочатку я скептично до цього поставилась, потім подумала що на дворі дощ і це непоганий варіант хоч щось побачити.

Бачили Храм Спаса на крові.

Ісаакіївський собор.

Пам'ятник Миколі ІІ.

Під кінець проїхались по Невському проспекту і повернулись туди, звідки відправлялись. 

Наступного разу я вже підготувалась до виходу в місто в Санкт-Петербурзі. Розпитала свого супервайзера Валю, яка вчилась в Пітері, як проїхати до Петергофа і ціленаправлено поїхала туди. 

Погода була трохи краща, ніж попередні рази, але без дощу все ж не обійшлось. 

Багато хто з наших ще їздив в палац Катерини ІІ, але казали що там дуже великі черги. І взагалі, нашо мені та курва, що зруйнувала Запорізьку Січ і хотіла затопити Поділ?)

Рішікеш, листопад 2013

Заставка на робочому столі з краєвидом Рішікешу стояла в мене задовго до того, як я поїхала в Індію. Відтоді як я почула про це місто, мене тягнуло туди. Індія була моєю мрією, а Рішікеш - її візуалізацією.

Я спланувала свою подорож до Індії таким чином, щоб приїхати в Рішікеш самостійно після закінчення двотижневої поїздки з групою Я люблю Азию. Гід допоміг мені завчасно купити залізничний квиток до Харідвару, звідки до Рішікешу залишалось лише близько години їзди. На перший час я забронювала собі місце в найбільшому ашрамі Рішікешу - Parmarth Niketan. На мій мейл представники ашраму відповіли дуже швидко: "Namaste, Divine Soul Olga! Thank you for your request, we have reserved an accomodation for you.." Оце я розумію, підхід :)

Рішікеш дуже вразив мене! Після багатомільйонного, шумного і брудного Делі це місто, оточене передгір'ям Гімалаїв та Гангою, справляло враження раю на землі. Сам ашрам теж був дуже затишним, з великим внутрішнім двором і розкішним садом.

Як у найбільшого ашраму в Пармату Нікетану також був свій власний вихід до Ганги.

Тут щовечора о 5-тій проходила церемонія Aarti (musical offering to Ma Ganga), коли гуру ашраму з учнями, а також всіма охочими приходили на гхат, з квітами і свічками, щоб запропонувати їх Ганзі. 

Треба віддати належне гуру ашраму Пармат Нікетану - співав він справді дуже красиво. Сонце заходило, свічки запалювались - атмосфера була особлива.

В ашрамі був певний розпорядок дня, втім його виконання не було обов'язковим. 

Перші два заходи я пропускала, бо хінді з санскритом наразі не володію, та й до індуїстів себе аж ніяк не відношу. А ось йогу на 6 ранку я старалась не пропускати. Щоб дійти до йоги треба було пройти через сад ашраму.

 З усіма його мешканцями...)

А ось власне корпус, де проходила йога і медитація.

Проживання в ашрамі коштувало 500 рупій ($8) на день, а якщо жити в кімнаті вдвох - 300. У вартість входило триразове харчування, йога і медитація по два рази на день. Після ранкової йоги в мене завжди залишалось ще кілька годин до сніданку. В цей час я любила прогулятись вздовж Ганги.

Зранку там людей мало, зате є корови і мавпи :)

Зазвичай я купувала масала чай за 7 рупій в одного індуса, а в іншого - помело за 20 рупій. Їдальня наша виглядала ось так. Тут треба було дотримуватись тиші. Їжа була проста, вегетаріанська і дуже смачна :)

В Рішікеші я дуже багато гуляла, читала, спілкувалась з місцевими. За кілька днів до мене вже звикли всі місцеві торговці, а місцевий садху вже не просив гроші і не соромився курити в моїй присутності. Гуляти вздовж Ганги було суцільним задоволенням. За 10 рупій можна було на човні швидко переправитись на інший берег. 

Але не Гангою єдиною, в околицях Рішікешу є ще щонайменше чотири водоспади. Два з них я бачила. До першого я вирішила пройтись пішки, просто йдучи за вказівниками. Щоб дійти до водоспаду треба було спочатку пройти через район в якому я жила, Рам Джула до Лакшман Джула. Джула - це міст. Саме Лакшман Джула зображений на першому фото цього посту. Хто там хоч раз був, знають які там нахабні мавпи-рекетири і як вони просто таки видирають з рук фрукти, воду і будь-що в целофанових пакетах. 

Ще в райончику Лакшман Джула є хороший і суттєво дешевший ринок ніж на Рам Джулі. Звичайно ж я там не втрималась і купила тілька індійських кофтинок-шарфиків собі й на подарунки, які мені люб'язно загорнули в целовановий пакет. Звідти до водоспадів йти було ще десь кілометри 4 вздовж Ганги. 

Цікаво було спуститись тут вниз до річки, але дорогою мені зустрівся подорожній, місцевий індус. Він порадив мені йти виключно дорогою і не звертати вниз до Ганги. Я не знала чому, але інтуїтивно вирішила дослухатись. Пізніше побачила в тих зарослях товстелезну павутину і дуже зраділа свому попередньому рішенню. Загалом краєвид був просто фантастичний.

Що далі від міста, то частіше на дорозі сиділи мавпи, яких тільки машини на дорозі час від часу розганяли назад в джунглі. В якийсь момент я усвідомила, що на дорозі крім мене нікого немає, а кілька мавп починають гуртуватись навколо мене. Раптом одна з них підбігає і швидким рухом вириває в мене з рук пакет, розриваючи його при цьому своїми гострими нігтями. Вона сідає на дорозі і починає лапами перебирати кофти, які були в пакеті... Німа сцена. За кілька секунд мавп відганяє машина, що проїжджає поруч дорогою. Вони тікають в джунглі. Я збираю назад свої кофти в порватий пакет, йду далі. Місцеві, які були метрів за 30 попереду від мене, перепитали чи я в нормі. В них тут була така собі забігайлівка, де можна було випити масала чаю і перекусити якимось печивом.

В них я розпитала куди далі йти до водоспадів. Виявилось, що я вже майже прийшла, залишилось тільки пройти ще 1 км по джунглях, які просто таки кишіли мавпами. Я перепитала цих чуваків чи ці мавпи не небезпечні. Вони з мене поржали, сказали, що ні. Вирішила йти, бо ж не даремно я сюди перлась. Тільки заховала вже свій целовановий пакетик в карман від гріха подалі. На стежці мені трапилось кілька місцевих, я попросилась іти з ними і так дійшла практично до самого водоспаду. І ось він був який.

Я спустилась донизу і зайшла до своїх знайомих чуваків на чай, ну і поділитись враженнями. Почало сутеніти і треба було поспішати додому. На дорозі я знову опинилась сам на сам з дикими мавпами. Мені здавалось, що вони гуртуються навколо мене і настав той момент коли страх перед ними взяв гору. Я застопила машину, в якій їхала родина сикхів мама, тато, маленький хлопчик і дід. Вони їхали в Харідвар і люб'язно погодились підвести мене практично до мого ашраму. Теж поржали з мене, що я боюсь мавп. Я була рада зустріти захід сонця, дивлячись на свій, вже майже рідний Рам Джулу.

Через кілька днів в Рішікеші я знайшла собі сусідку по кімнаті в ашрамі. І була тому дуже рада, бо крім очевидної економії отримала ще й чудову співрозмовницю. Звали її Лара, вона була німкенею. В Індію приїхала на рік по якійсь програмі, жила в Делі. 

Потім ми з нею разом повернулись в Делі, де я в неї переночувала і поїхала далі в Бодхгаю. Але перед тим, в останній день в перед від'їздом з Рішікешу нас з Ларою спільний знайомий індус показав мені ще один водоспад...

Туди ми вже їздили на мопеді і здається туди платний вхід. Якось так вийшло, що я не взяла з собою ні телефону, ні фотоапарату. На щастя, біля водоспаду ми зустріли двох цікавих людей - молодого учня і його вчителя. 

Учень влаштував мені фотосесію, і оскільки він був німцем, то свої фото я отримала поштою в той самий день. Отак :)