Заставка на робочому столі з краєвидом Рішікешу стояла в мене задовго до того, як я поїхала в Індію. Відтоді як я почула про це місто, мене тягнуло туди. Індія була моєю мрією, а Рішікеш - її візуалізацією.
Я спланувала свою подорож до Індії таким чином, щоб приїхати в Рішікеш самостійно після закінчення двотижневої поїздки з групою Я люблю Азию. Гід допоміг мені завчасно купити залізничний квиток до Харідвару, звідки до Рішікешу залишалось лише близько години їзди. На перший час я забронювала собі місце в найбільшому ашрамі Рішікешу - Parmarth Niketan. На мій мейл представники ашраму відповіли дуже швидко: "Namaste, Divine Soul Olga! Thank you for your request, we have reserved an accomodation for you.." Оце я розумію, підхід :)
Рішікеш дуже вразив мене! Після багатомільйонного, шумного і брудного Делі це місто, оточене передгір'ям Гімалаїв та Гангою, справляло враження раю на землі. Сам ашрам теж був дуже затишним, з великим внутрішнім двором і розкішним садом.
Як у найбільшого ашраму в Пармату Нікетану також був свій власний вихід до Ганги.
Тут щовечора о 5-тій проходила церемонія Aarti (musical offering to Ma Ganga), коли гуру ашраму з учнями, а також всіма охочими приходили на гхат, з квітами і свічками, щоб запропонувати їх Ганзі.
Треба віддати належне гуру ашраму Пармат Нікетану - співав він справді дуже красиво. Сонце заходило, свічки запалювались - атмосфера була особлива.
В ашрамі був певний розпорядок дня, втім його виконання не було обов'язковим.
Перші два заходи я пропускала, бо хінді з санскритом наразі не володію, та й до індуїстів себе аж ніяк не відношу. А ось йогу на 6 ранку я старалась не пропускати. Щоб дійти до йоги треба було пройти через сад ашраму.
З усіма його мешканцями...)
А ось власне корпус, де проходила йога і медитація.
Проживання в ашрамі коштувало 500 рупій ($8) на день, а якщо жити в кімнаті вдвох - 300. У вартість входило триразове харчування, йога і медитація по два рази на день. Після ранкової йоги в мене завжди залишалось ще кілька годин до сніданку. В цей час я любила прогулятись вздовж Ганги.
Зранку там людей мало, зате є корови і мавпи :)
Зазвичай я купувала масала чай за 7 рупій в одного індуса, а в іншого - помело за 20 рупій. Їдальня наша виглядала ось так. Тут треба було дотримуватись тиші. Їжа була проста, вегетаріанська і дуже смачна :)
В Рішікеші я дуже багато гуляла, читала, спілкувалась з місцевими. За кілька днів до мене вже звикли всі місцеві торговці, а місцевий садху вже не просив гроші і не соромився курити в моїй присутності. Гуляти вздовж Ганги було суцільним задоволенням. За 10 рупій можна було на човні швидко переправитись на інший берег.
Але не Гангою єдиною, в околицях Рішікешу є ще щонайменше чотири водоспади. Два з них я бачила. До першого я вирішила пройтись пішки, просто йдучи за вказівниками. Щоб дійти до водоспаду треба було спочатку пройти через район в якому я жила, Рам Джула до Лакшман Джула. Джула - це міст. Саме Лакшман Джула зображений на першому фото цього посту. Хто там хоч раз був, знають які там нахабні мавпи-рекетири і як вони просто таки видирають з рук фрукти, воду і будь-що в целофанових пакетах.
Ще в райончику Лакшман Джула є хороший і суттєво дешевший ринок ніж на Рам Джулі. Звичайно ж я там не втрималась і купила тілька індійських кофтинок-шарфиків собі й на подарунки, які мені люб'язно загорнули в целовановий пакет. Звідти до водоспадів йти було ще десь кілометри 4 вздовж Ганги.
Цікаво було спуститись тут вниз до річки, але дорогою мені зустрівся подорожній, місцевий індус. Він порадив мені йти виключно дорогою і не звертати вниз до Ганги. Я не знала чому, але інтуїтивно вирішила дослухатись. Пізніше побачила в тих зарослях товстелезну павутину і дуже зраділа свому попередньому рішенню. Загалом краєвид був просто фантастичний.
Що далі від міста, то частіше на дорозі сиділи мавпи, яких тільки машини на дорозі час від часу розганяли назад в джунглі. В якийсь момент я усвідомила, що на дорозі крім мене нікого немає, а кілька мавп починають гуртуватись навколо мене. Раптом одна з них підбігає і швидким рухом вириває в мене з рук пакет, розриваючи його при цьому своїми гострими нігтями. Вона сідає на дорозі і починає лапами перебирати кофти, які були в пакеті... Німа сцена. За кілька секунд мавп відганяє машина, що проїжджає поруч дорогою. Вони тікають в джунглі. Я збираю назад свої кофти в порватий пакет, йду далі. Місцеві, які були метрів за 30 попереду від мене, перепитали чи я в нормі. В них тут була така собі забігайлівка, де можна було випити масала чаю і перекусити якимось печивом.
В них я розпитала куди далі йти до водоспадів. Виявилось, що я вже майже прийшла, залишилось тільки пройти ще 1 км по джунглях, які просто таки кишіли мавпами. Я перепитала цих чуваків чи ці мавпи не небезпечні. Вони з мене поржали, сказали, що ні. Вирішила йти, бо ж не даремно я сюди перлась. Тільки заховала вже свій целовановий пакетик в карман від гріха подалі. На стежці мені трапилось кілька місцевих, я попросилась іти з ними і так дійшла практично до самого водоспаду. І ось він був який.
Я спустилась донизу і зайшла до своїх знайомих чуваків на чай, ну і поділитись враженнями. Почало сутеніти і треба було поспішати додому. На дорозі я знову опинилась сам на сам з дикими мавпами. Мені здавалось, що вони гуртуються навколо мене і настав той момент коли страх перед ними взяв гору. Я застопила машину, в якій їхала родина сикхів мама, тато, маленький хлопчик і дід. Вони їхали в Харідвар і люб'язно погодились підвести мене практично до мого ашраму. Теж поржали з мене, що я боюсь мавп. Я була рада зустріти захід сонця, дивлячись на свій, вже майже рідний Рам Джулу.
Через кілька днів в Рішікеші я знайшла собі сусідку по кімнаті в ашрамі. І була тому дуже рада, бо крім очевидної економії отримала ще й чудову співрозмовницю. Звали її Лара, вона була німкенею. В Індію приїхала на рік по якійсь програмі, жила в Делі.
Потім ми з нею разом повернулись в Делі, де я в неї переночувала і поїхала далі в Бодхгаю. Але перед тим, в останній день в перед від'їздом з Рішікешу нас з Ларою спільний знайомий індус показав мені ще один водоспад...
Туди ми вже їздили на мопеді і здається туди платний вхід. Якось так вийшло, що я не взяла з собою ні телефону, ні фотоапарату. На щастя, біля водоспаду ми зустріли двох цікавих людей - молодого учня і його вчителя.
Учень влаштував мені фотосесію, і оскільки він був німцем, то свої фото я отримала поштою в той самий день. Отак :)
Немає коментарів:
Дописати коментар