Одне з тих міст, про існування якого я ніколи не здогадувалась і ніколи не думала, що там опинюсь, та ще й досить надовго. Щоб вас трошки зорієнтувати географічно, можу сказати, що це південь Тайланду, трохи північніше о. Пхукет.
А діло було так. Ми з Ірою жили в моєї тайської подруги Дітті в Бангкоці. Раптом вона подзвонила з роботи і сказала, що її брат Кане скоро їде машиною на південь і щоб ми їхали з ним, ну там покупатись і позасмагати :) На моє питання на скільки він туди їде, Дітті відповіла, що він заїде о 5-тій... Стало ясно, що нічого не ясно, але як сказала моя Іра: "В будь-якій незрозумілій ситуації слухай Діті і збирай речі" :) Так ми і зробили.
Річ у тім, що ми вже їздили з її братом в Канчанабурі і нам дуже сподобалось, але то був інший брат. На відміну від першого, який довгий час жив у Штатах, другий дуже погано говорив англійською, тому подорож обіцяла бути веселою :)
Дорога була довгою, більше 700 км. Їхали всю ніч, кілька разів зупинялись щось перекусити, випити чаю/кави і сходити в туалет. Машина була малозручною, це був пікап, де замість задніх сидінь була вузенька лавочка, але можна було якось вмоститись лежачи. Дорогою ми з Ірою мінялись місцями, щоб якось міняти положення тіла. Десь під ранок брат Дітті заїхав на стоянку, сказав: "Sleep, ok?" Ну звичайно, ок. А шо є варіанти?)
Спали ми всі не довго, максимум півтори години, потім продовжили шлях. За кілька годин приїхали в якийсь досить крутий готель, де власником, як я зрозуміла, був знайомий цього брата (бо ми нічого не платили). Правда це ще був не Кок-Клой, а Крабі (десь в провінції, хз) Краєвид з готелю був надзвичайний...
А коли ми прогулялись неподалік, то були вражені ще більше.
Наш Кане поїхав зранку в Пхукет, де була фабрика з переробки пальмової олії, нас залишив відпочивати в готелі. Виспавшись пішли гуляти околицями в пошуках їжі. Оскільки провінція була справді глуха, англійською тут звичайно ж ніхто не говорив. Взагалі в Таїланді часто роблячи замовлення доводилось використовувати більше невербальні засоби існування, показувати пальцем на картинки на стінах, закривати на фото сосиски рукою, на пальцях показувати 1, 2...
Під вечір Кане повернувся і сказав, що ми всі їдемо в Пхукет. Так от насправді то був не Пхукет, а Кок-Клой. Там нас зустрів брат Кане - Сане. На щастя, Сане добре говорив англійською, бо замолоду був буддійським монахом і вивчав англійську. Він нам сказав, що його брат буде зайнятий, бо приїхав ремонтувати щось там на фабриці з переробки пальмової олії і навряд чи він впорається за три дні. Сане люб'язно запропонував нам зупинитись пожити в нього, ми погодились.
Далі була довга історія з Кане, разів 5 він обіцяв нам, що скоро повернемось в Бангкок, і щоразу переносив з понеділка на середу, з середи на суботу, з суботи на понеділок і тд. Весь цей час ми жили в Сане. В нього був свій веломагазин на першому поверсі, на другому - він жив з дружиною і донечкою.
Ні, ні це не їхній будинок, просто фото донечки :)
Сане постійно піклувався про нас, казав, щоб ми почувались як вдома і їли все, що є в холодильнику. Його дружина готувала нам вегетаріанські негострі страви.
Десь за 3 км від будинку Сане був чудовий пляж, де взагалі не було людей. Місцеві взагалі чомусь не купаються, кажуть, небезпечно типу.
А діло було так. Ми з Ірою жили в моєї тайської подруги Дітті в Бангкоці. Раптом вона подзвонила з роботи і сказала, що її брат Кане скоро їде машиною на південь і щоб ми їхали з ним, ну там покупатись і позасмагати :) На моє питання на скільки він туди їде, Дітті відповіла, що він заїде о 5-тій... Стало ясно, що нічого не ясно, але як сказала моя Іра: "В будь-якій незрозумілій ситуації слухай Діті і збирай речі" :) Так ми і зробили.
Річ у тім, що ми вже їздили з її братом в Канчанабурі і нам дуже сподобалось, але то був інший брат. На відміну від першого, який довгий час жив у Штатах, другий дуже погано говорив англійською, тому подорож обіцяла бути веселою :)
Дорога була довгою, більше 700 км. Їхали всю ніч, кілька разів зупинялись щось перекусити, випити чаю/кави і сходити в туалет. Машина була малозручною, це був пікап, де замість задніх сидінь була вузенька лавочка, але можна було якось вмоститись лежачи. Дорогою ми з Ірою мінялись місцями, щоб якось міняти положення тіла. Десь під ранок брат Дітті заїхав на стоянку, сказав: "Sleep, ok?" Ну звичайно, ок. А шо є варіанти?)
Спали ми всі не довго, максимум півтори години, потім продовжили шлях. За кілька годин приїхали в якийсь досить крутий готель, де власником, як я зрозуміла, був знайомий цього брата (бо ми нічого не платили). Правда це ще був не Кок-Клой, а Крабі (десь в провінції, хз) Краєвид з готелю був надзвичайний...
Під вечір Кане повернувся і сказав, що ми всі їдемо в Пхукет. Так от насправді то був не Пхукет, а Кок-Клой. Там нас зустрів брат Кане - Сане. На щастя, Сане добре говорив англійською, бо замолоду був буддійським монахом і вивчав англійську. Він нам сказав, що його брат буде зайнятий, бо приїхав ремонтувати щось там на фабриці з переробки пальмової олії і навряд чи він впорається за три дні. Сане люб'язно запропонував нам зупинитись пожити в нього, ми погодились.
Далі була довга історія з Кане, разів 5 він обіцяв нам, що скоро повернемось в Бангкок, і щоразу переносив з понеділка на середу, з середи на суботу, з суботи на понеділок і тд. Весь цей час ми жили в Сане. В нього був свій веломагазин на першому поверсі, на другому - він жив з дружиною і донечкою.
Сане постійно піклувався про нас, казав, щоб ми почувались як вдома і їли все, що є в холодильнику. Його дружина готувала нам вегетаріанські негострі страви.
Десь за 3 км від будинку Сане був чудовий пляж, де взагалі не було людей. Місцеві взагалі чомусь не купаються, кажуть, небезпечно типу.
Так ще неподалік продавалась земельна ділянка. Номер ми собі зберегли провсяк випадок))
А ще навпроти пляжу ми знайшли забігайлівку, де нам готували смачнючі нудлз з овочами і/або морепродуктами, всього за 40 бат. На пляжі проходило багато наших днів, аж поки моя шкіра не стала сухою і пересмаженою))
Сане піклувався про наше дозвілля, переживав щоб ми не нудьгували. Спочатку повіз нас на один невеличкий острів, забула назву.
Нам сподобалось і Сане пообіцяв нам організувати поїздку на острови на цілий день. В програмі був острів Джеймса Бонда, незаймані пляжі і купа всякої всячини.
Поїхали всією родиною Сане, його дружина, донька, теща, ну і ми з Ірою. Те, що ми побачили під час вояжу було фантастичним...
Десятки, а може й сотні, скель стирчали з Андаманового моря. Найвідоміший з них острів-цвях, або острів Джеймса Бонда. Тут в 73-тьому, а потім ще й в 99-му знімали якійсь епізоди голівудського бестселлера.
Ще в програмі було катання на каное. Нам попався дуже веселий веслувальник. Він нас фоткав, жарткував, зробив нам по троянді з якогось сухого листя і як після цього не залишити йому якихось чайових?)
Ще раз Сане їхав по роботі на Пхукет і взяв нас з собою. Пейзажі, звичайно, красиві, але ми були в шоці від кількості людей на пляжі, особливо враховуючи те, що за 50 км звідси нас чекав вдома пустий пляж. Купатись тут ми звичайно не стали.
Пхукет безнадійно колонізований російськими туристами, в мені ресторанів борщ і варена картопля. Сама була свідком, як якась русская баришня зверталась до тайського офіціанта російською. Це було жахливо. Справжній культурний шок. Сане повіз нас подивитись на місто з кількох оглядових майданчиків. Вже сутеніло, але ми стигли побачити достатньо. Дуже сподобався параплан, який кружляв над морем.
Ми повернулись назад в Кок-Клой. Брат Сане, Кане знову переніс поїздку в Бангкок, і ми вирішили їхати самостійно, автобусом. Правда грошей у нас на це вже не було і Сане нам позичив. Сане дуже багато зробив для нас, абсолютно незнайомих йому людей, хотілось би зробити для нього теж саме.
Немає коментарів:
Дописати коментар