Ченнаї, або легендарний порт Мадрас, столиця індійського штату Таміл-Наду, 4-те за величиною місто в Індії. Саме тут я вперше побачила Індійський океан, в підтвердження чому додаю селфі на фоні останнього :)
Так от 4-та ранку, 29-те грудня, рік 2013-тий, на вулиці вже досить тепло, достатньо тепло для того, щоб ходити в футболці. Я іду по перону, мені добре, попереду цілий день в Мадрасі, Індійський океан, а далі літак на Шрі Ланку і там знову Індійський океан.
Я знаходжу на вокзалі камеру схову за 20 рупій, залишаю там свій великий рюкзак, далі відкриваю Lonely Planet і бачу якусь назву зі словом Beach. Підходжу в довідку, питаю там в чергового як туди з вокзалу краще доїхати. Він питає нашо мені туди о 5 ранку треба. Кажу, хочу дивитись на океан, хочу на пляж. Він каже: "Ну ти розумієш, оте куди ти хочеш, там нема пляжу, там промислова зона, воно тільки називається ... Beach. Бери краще обійди вокзал зліва, перейди дорогу і сідай на автобус № такий-то. Він буде їхати вздовж набережної. Вийдеш там, де тобі сподобається."
Так я й зробила, досить швидко знайшла потрібний автобус. На вулиці вже було купа народу, автобус забитий. 5-та ранку. Індія. Вийшла з автобусу як тільки побачила море, тобто океан, Індійський. Довго не могла знайти прохід до океану, спочатку там були якісь різні меморіали, які охоронялись військовими. Було ще досить темно і я не ризикнула туди іти. Далі був один прохід, але туди пішли десь зо десять пацанів-індусів. Спочатку я теж почала туди іти, але один з них обернувся і жестом показав мені, що туди краще іти. Я зрозуміла, що я там одна біла дівчина, а на дворі 5 ранку і краще таки не випробовувати долю.
Далі був ще один меморіал, звідки як мені здалось можна вийти до океану. Там теж була охорона, але я не могла більше чекати - починало світати. Я зайшла на меморіал, пішла в напрямку до океану. Територія була досить велика і доглянута, тут росли пальми і квіти, охоронець був доброзичливий і ненав'язливий. Я пройшла до краю меморіалу, вперлась в двометрову стіну з ракушняка, переконалась, що вона така по всьому периметру меморіалу. Вирішила перелізти, бо обходити було далеко і невідомо як. Вилізла на стіну, побачила, що з того боку ще вище ніж з цього. Відразу стрибати побоялась, тим часом вирішила посидіти тут отак, зустріти світанок дивлячись на океан. Було дуже тихо і тепло, світанок був ніжно-рожевим. На пляжі вже ходили якісь місцеві індуси, не купались, просто ходили.
Якийсь час я просиділа на цій стіні, треба було йти далі. Стрибати я все не наважувалась, але назад дороги не було. Я кинула спочатку рюкзак, щоб подивитись як довго він буде летіти і щоб вже самій не було куди діватись. Тим часом, з боку океану досить близько проходили якісь місцеві, я побоялась, що вони можуть забрати з собою мій рюкзак, а з іншого - підходив охоронець і щось кричав в мій бік. Треба було щось швидко рішати - я подивилась, що трохи лівіше було якесь каміння і по ньому можна було безпечніше спуститись. Так і зробила.
Підійшла до океану, помочила ноги, подивилась на людей навколо. Це було дуже цікаво. Тут ніхто не плавав, мало хто заходив у воду. Дівчата якщо й заходили в воду, то обов'язково в одязі і великою компанією, тримаючись за руки. Вони заходили максимум по пояс і верещали щоразу, коли об них вдарялась хвиля. Тривало це кілька хвилин, потім вони виходили на берег. Хлопці теж заходили в штанях, вони могли заходити по одному, але теж не плавали, просто заходили в воду і якийсь час в ній стояли. Я хотіла скупатись в океані, але з собою в мене не було купальника, та якби й був, за таких обставин показатись в ньому на пляжі наодинці з місцевими хлопцями якось не вкладалось в голову.
Я відчула, що втомилась і вирішила повернутись на вокзал, шукати нам якесь пристанище. Знайшла там кімнати відпочинку 275 рупій на 12 годин. Мене це дуже влаштовувало, трохи більше часу в мене залишалось до літака на Шрі Ланку. За планом було трохи поспати, поїсти, сходити в душ, таки одягти купальник і повернутись на пляж, знову сходити в душ, забрати речі і поїхати в аеропорт. Десь так і вийшло. Я повернулась на пляж, людей вже було більше, і я подумала, що цього разу можна спробувати загубитись в натовпі і нормально скупатись в купальнику. Я таки скупалась, але це викликало забагато уваги з боку тамтешніх чоловіків і мені дуже швидко довелось вдягнути назад свої індійські штани-шаровари і футболку. Можна було забути про свої наміри спокійно повалятись і позасмагати на березі океану. Зате я купила собі на розкладці свіжих тропічних фруктів і саме тут вперше в житті спробувала папаю :)
Якось так день підійшов до вечора, настав час збирати речі і їхати в аеропорт. Хтось мені підказав, що в аеропорт дуже дешево (здається шось ледь не 5 рупій, може 15) можна доїхати електричкою, але година була пізня, рюкзак важкезний, і я подумала, що краще вже заплатити яких 300 рупій за моторікшу поки вони ще є, ті рупії, та й моторікші, в принципі. Приїжджаю в аеропорт, все як завжди, на вході охоронець з автоматом, показую йому квиток і паспорт, проходжу. Тут вже й починається реєстрація на мій рейс, чемно стаю в чергу.
Доходить моя черга, дівчина на реєстрації уважно дивиться на мій квиток, потім на свій монітор, потім на мене, й стурбовано каже: "Вибачте, але вас немає в списку пасажирів на цей рейс". Починає кудись дзвонити, далі питає мене якийсь номер броні, якого на квитку чомусь немає... Я починаю з телефону заходити на пошту, шукаю той номер і знаходжу, диктую їй. Вона знов дзвонить, каже така бронь є, але вона з невідомих нам причин скасована вашим оператором.... Можете, купити новий квиток на цей рейс за 28 000 рупій (більше $400)." Для порівняння свої квитки в Коломбо туди і назад я купувала за 100 євро. Вам, мабуть, цікаво, що ж це за такий оператор - це Bravoavia! Часу розбиратись з ними в мене не було - наближався Новий рік, а головне закінчення терміну моєї індійської візи - від депортації мене відділяло два дні. Я це так не залишила і вже потім в Україні написала їм гнівного листа. Вони визнали, що це їхня "помилка оператора" (Ні*уя собі? Помилка оператора?!) і після щоденного 4-місячного листування переказали на мій рахунок 830 євро, що покрило витрати на їхні квитки, квиток Ченнаї-Київ, інші втрачені квитки і заброньований хостел на Шрі Ланці.
Тим часом 1-ша ночі, я заповнюю якийсь журнал, бо зайти в аеропорт в Індії і не вилетіти звідти, це певне ЧП і треба писати причину. В сусідніх лініях бачу причини Visa Expired i Deportation, думаю, що це поганий знак і треба терміново кудись вилетіти з країни. На щастя, маю інтернет на телефоні і починаю писати гіду Жені, в подорожі з яким пройшли мої перші два тижні в Індії, а тепер він вже був десь на Філіппінах. Прошу його подивитись скільки коштують квитки в Шрі Ланку на завтра і назад через два тижні, виявляється, що це щонайменше 400 доларів, після недовгих вагань прошу його купити мені квиток до Києва. Далі по черзі зв'язуюсь з батьком і з подругою Ірою по скайпу, обоє чемно пропонують мені свою компанію, щоб мені не було так самотньо в нічному мадраському аеропорту, а точніше біля нього. Іра погоджується вислати гроші за квиток Жені. Таким прекрасним чином все якось владнується і в мене залишається ще півтора дні щоб розслабитись і подивитись Мадрас.
Тепер я таки іду на ту електричку і повертаюсь на залізничний вокзал, знову здаю великий рюкзак в камеру схову, знову йду в ті самі кімнати відпочинку на 12 годин. В обох випадках показую свій старий квиток Патна-Ченнаї і номер проходить. Наступного дня знов їду на пляж і дивлюсь Lonely Planet, думаю куди ще хотілось би сходити. Вибираю Форт Мадрас Святого Джорджа, де тепер музей, а коли була дуже потужна оборонна фортифікаційна споруда.
Дуже цікавою, як на мене, є форма форту. Ось тут на фото гарно видно. На жаль, візуально на місці оцінити це неможливо, бо він величезний, хіба що з моря.
Немає коментарів:
Дописати коментар