Індія почалась для мене саме з Делі. Більша частина групи прилетіла рейсом через Алмати. В аеропорту Делі нас зустрів наш гід Євгеній Іхельзон, розсадив нас в таксі і відвіз в готель недалеко від залізничної станції Нью Делі.
В нього, до речі, є хороша стаття про Делі, топ-10 маловідомих місць. Почитайте, там все дуже інформативно :) Я вже точно не пам'ятаю в якому порядку, але майже всі ті злачні місця він нам показав.
Місто дуже сильно вразило, хоча й не можу сказати, що був сильний культурний шок. Але з усіх міст, де я була, про саме про Делі вираз "місто контрастів" буде найбільш справедливим. Перші враження про Індію, перші індуїстські храми, перша індійська їжа, сарі, метро, (мото-)рікші...
Якось ми зайшли в один з дуже нетуристичних індуїстських храмів, там були тільки місцеві. Вони уважно роздивлялись нас, ми - їх. Всі ці статуї богів були дуже незвичними, вони сильно відрізнялись від всього чого я бачила раніше. Там за 10 рупів всім охочим пов'язали на руку червону нитку як знак благословення, сказали не знімати поки сама не розв'яжеться. На початку я не могла пройти повз жоден індуїстський храм - хотілось все побачити, порівняти, але гід сказав, що ми будемо заходити тільки в найбільш цікаві місця.
Одного вечора ми пішли повитись на стару фортецю Purana Qila. Там з хвилини на хвилину саме мало початись світлове шоу, а точніше мультфільм про історію Делі, спроектований прямо на стіну фортеці. Шоу правда було на хінді, але чекати ще годину поки почнеться англійська версія ми не хотіли. Добре, що все було в картинках, тому і без слів зрозуміло)))
Сорі, шо нічого не видно, але приблизно можна собі уявити як це було. Під час перегляду трохи відволікали якісь комарі чи комашки, літаючи перед екраном вони всі світились зеленим кольором :)
А ще був прикол біля каси, коли ми брали квитки на шоу. Шукали там туалет, але його там не виявилось - тьотя на касі не розгубилась і сказала: "Use this side", і показала рукою на місце у двір ліворуч від каси))
Ще один день ми гуляли в районі старого ринку Чандні Човк, там поруч і Red Fort розташований. Це райончик дуже колоритний, тут невідомо ще з яких часів функціонує старезний ринок. Сюди туристи не в основному не доходять. Гід звичайно ж нас повів побачити це все і спробувати спражній масала чай за старовинним рецептом :)
Оце посередині миска з чаєм)) Більшість групи до останнього сподівалась, що чай нам дадуть в одноразових стаканчиках, але цього не сталось. Тоді хтось здається навіть відмовився пробувати чай. Я випила дві чашки :) і було дуже-дуже смачно.
Тут же ми купили мандаринів, які в чищеному вигляді теж мало хто хотів їсти :)
А по-моєму, дуже милий дядя, і мандарини - смачні)
Ред форт ми, звичайно ж, теж подивились - все дуже красиво...
Окремо хотілась би сказали про район біля станції метро Central Secretariat - тут все дуже вишукано і розкішно: чудова архітектура урядових будівель і президентського палацу, білосніжні автомобілі чиновників Амбасадор, фонтани, газони і багаті індуски в дорогих сарі. Дуже милий район, прекрасне місце для прогулянки і відпочинку на траві по дорозі до воріт Індії. Я на мене, це найзатишніше місце у всьому Делі, тут я ще повернулась, коли приїхала в Делі сама. А це ціла історія :)
Після двох неділь подорожі я з частиною групи полетіла з Калькутти в Делі. Вони з Делі вже летіли додому, а в мене ввечері був поїзд в Рішикеш. Це був перший день моєї самостійної мандрівки по Індії.
З аеропорту я експресом доїхала на залізничний вокзал Нью-Делі. Десь недалеко від нього в готелі, де ми зупинялись з групою, я мала забрати свій великий рюкзак. Я думала, що пам'ятаю туди дорогу, але річ у тім, що виходів з залізничного вокзалу дуже багато, і вочевидь вийшла я кудись не туди. Мій розгублений погляд не залишився непоміченим до мене вже за секунду пристав доброжєлатєль, який хотів мені "допомогти". Я в нього спитала в якому напрямку звідси Arakashan Road, він відповів, що це дуже далеко і треба брати моторікшу. Він сказав, що якщо брати рікшу не на дорозі, а там де він показав, то коштувати це буде всього лише 30 рупій. Про всі розводи в Індії я начиталась до того, як сюди приїхати, але завжди цікавіше, коли це трапляється з тобою.
Я показала водію моторікші візитку з назвою і адресою готелю, він кивнув, сказав "Їдемо, 30 рупій." Думаю, ну їдемо. Їдемо, їдемо - стає. Каже: "Мадам, Аракашан роад - це дуже довга вулиця, 7 кілометрів, треба зайти уточнити який сегмент вам потрібен". І зупинився... біля якогось турбюро...
Я: Чому ти зупинився, я там впізнаю, де мені виходити - ти їдь..
Він: Я не буду їхати 7 км за 30 рупій.
Я: Так в чому проблема? Кажи ціну, там 100 рупій - і їдемо.
Він: Треба зайти туди.
Я: Ну харашо.
Вже чітко усвідомлюю, що це разводняк, але йду. Це була середина дня і щодної небезпеки тут не було. Заходжу туди в офіс, там сидить якийсь хлопчина. Я йому кажу, так і так мій водій хрін-зна чого захотів, шоб я сюди зайшла. Він: "Куди вам треба?" Показую йому візитку, він дивиться і каже: "Мадам, ваш готель повністю заповнений - там конференція"... Найтупіше кідалово, яке тільки може бути, на кого воно розраховане - не знаю. Тут я вже зриваюсь остаточно - вперше за 2 тижні в Індії щось вивело мене з рівноваги. Кажу: "Чувак, don't tell me stories. Ти сидиш перед компом, або ти дивишся в інтернеті, де точно знаходиться мій готель, або я йду звідси." Він, абсолютно холоднокровно: "Go away". Думаю, ну і добре.
Виходжу, йду до свого водія моторікші,
Він: "What happened?"
Кажу:"Шо бл.. happened - твої дружки намагались мене розвести, але нічо не вийшло і вони мене вигнали... То ти відвезеш мене куди-небудь? Давай хоч до початку вулиці, далі я вже пройдусь..."
Каже: "Можу довезти до Мейн Базар, там зайдеш у вуличку і вийдеш на Аракашан роад".
Я: "Та давай вже хоч куди-небудь"...
Приїхали.. Я дала йому 50 рупій, він подякував і звалив. Досить швидко я знайшла свій готель і дуже зраділа, ніби додому потрапила. Мене там відразу впізнали, розпитали як справи. Я там зайшла в інтернет, і пообідала на терасі в готельному ресторані, все було божественно смачно. Пішла гуляти містом і сказала, що рюкзак заберу пізніше, бо поїзд аж увечері.
Ввечері завчасно вирушила на станцію Делі. Приїжджаю, чекаю, а поїзда мого на табло нема, питаю охоронця - і виявляється, що я не на тому вокзалі... Час ще є, кажу собі: "Оля, не панікуй.." Квиток на той поїзд, купувався за кілька місяців наперед і не факт, що на наступний день були б квитки.. Виявилось, що не все так пєчально, треба було проїхати дві станції метро, трохи пройтись і застрибнути в свій поїзд до Харідвару :)
В нього, до речі, є хороша стаття про Делі, топ-10 маловідомих місць. Почитайте, там все дуже інформативно :) Я вже точно не пам'ятаю в якому порядку, але майже всі ті злачні місця він нам показав.
Якось ми зайшли в один з дуже нетуристичних індуїстських храмів, там були тільки місцеві. Вони уважно роздивлялись нас, ми - їх. Всі ці статуї богів були дуже незвичними, вони сильно відрізнялись від всього чого я бачила раніше. Там за 10 рупів всім охочим пов'язали на руку червону нитку як знак благословення, сказали не знімати поки сама не розв'яжеться. На початку я не могла пройти повз жоден індуїстський храм - хотілось все побачити, порівняти, але гід сказав, що ми будемо заходити тільки в найбільш цікаві місця.
Одного вечора ми пішли повитись на стару фортецю Purana Qila. Там з хвилини на хвилину саме мало початись світлове шоу, а точніше мультфільм про історію Делі, спроектований прямо на стіну фортеці. Шоу правда було на хінді, але чекати ще годину поки почнеться англійська версія ми не хотіли. Добре, що все було в картинках, тому і без слів зрозуміло)))
А ще був прикол біля каси, коли ми брали квитки на шоу. Шукали там туалет, але його там не виявилось - тьотя на касі не розгубилась і сказала: "Use this side", і показала рукою на місце у двір ліворуч від каси))
Ще один день ми гуляли в районі старого ринку Чандні Човк, там поруч і Red Fort розташований. Це райончик дуже колоритний, тут невідомо ще з яких часів функціонує старезний ринок. Сюди туристи не в основному не доходять. Гід звичайно ж нас повів побачити це все і спробувати спражній масала чай за старовинним рецептом :)
Тут же ми купили мандаринів, які в чищеному вигляді теж мало хто хотів їсти :)
Ред форт ми, звичайно ж, теж подивились - все дуже красиво...
З аеропорту я експресом доїхала на залізничний вокзал Нью-Делі. Десь недалеко від нього в готелі, де ми зупинялись з групою, я мала забрати свій великий рюкзак. Я думала, що пам'ятаю туди дорогу, але річ у тім, що виходів з залізничного вокзалу дуже багато, і вочевидь вийшла я кудись не туди. Мій розгублений погляд не залишився непоміченим до мене вже за секунду пристав доброжєлатєль, який хотів мені "допомогти". Я в нього спитала в якому напрямку звідси Arakashan Road, він відповів, що це дуже далеко і треба брати моторікшу. Він сказав, що якщо брати рікшу не на дорозі, а там де він показав, то коштувати це буде всього лише 30 рупій. Про всі розводи в Індії я начиталась до того, як сюди приїхати, але завжди цікавіше, коли це трапляється з тобою.
Я показала водію моторікші візитку з назвою і адресою готелю, він кивнув, сказав "Їдемо, 30 рупій." Думаю, ну їдемо. Їдемо, їдемо - стає. Каже: "Мадам, Аракашан роад - це дуже довга вулиця, 7 кілометрів, треба зайти уточнити який сегмент вам потрібен". І зупинився... біля якогось турбюро...
Я: Чому ти зупинився, я там впізнаю, де мені виходити - ти їдь..
Він: Я не буду їхати 7 км за 30 рупій.
Я: Так в чому проблема? Кажи ціну, там 100 рупій - і їдемо.
Він: Треба зайти туди.
Я: Ну харашо.
Вже чітко усвідомлюю, що це разводняк, але йду. Це була середина дня і щодної небезпеки тут не було. Заходжу туди в офіс, там сидить якийсь хлопчина. Я йому кажу, так і так мій водій хрін-зна чого захотів, шоб я сюди зайшла. Він: "Куди вам треба?" Показую йому візитку, він дивиться і каже: "Мадам, ваш готель повністю заповнений - там конференція"... Найтупіше кідалово, яке тільки може бути, на кого воно розраховане - не знаю. Тут я вже зриваюсь остаточно - вперше за 2 тижні в Індії щось вивело мене з рівноваги. Кажу: "Чувак, don't tell me stories. Ти сидиш перед компом, або ти дивишся в інтернеті, де точно знаходиться мій готель, або я йду звідси." Він, абсолютно холоднокровно: "Go away". Думаю, ну і добре.
Виходжу, йду до свого водія моторікші,
Він: "What happened?"
Кажу:"Шо бл.. happened - твої дружки намагались мене розвести, але нічо не вийшло і вони мене вигнали... То ти відвезеш мене куди-небудь? Давай хоч до початку вулиці, далі я вже пройдусь..."
Каже: "Можу довезти до Мейн Базар, там зайдеш у вуличку і вийдеш на Аракашан роад".
Я: "Та давай вже хоч куди-небудь"...
Приїхали.. Я дала йому 50 рупій, він подякував і звалив. Досить швидко я знайшла свій готель і дуже зраділа, ніби додому потрапила. Мене там відразу впізнали, розпитали як справи. Я там зайшла в інтернет, і пообідала на терасі в готельному ресторані, все було божественно смачно. Пішла гуляти містом і сказала, що рюкзак заберу пізніше, бо поїзд аж увечері.
Ввечері завчасно вирушила на станцію Делі. Приїжджаю, чекаю, а поїзда мого на табло нема, питаю охоронця - і виявляється, що я не на тому вокзалі... Час ще є, кажу собі: "Оля, не панікуй.." Квиток на той поїзд, купувався за кілька місяців наперед і не факт, що на наступний день були б квитки.. Виявилось, що не все так пєчально, треба було проїхати дві станції метро, трохи пройтись і застрибнути в свій поїзд до Харідвару :)
Немає коментарів:
Дописати коментар