Нетішин, жовтень 2018

Я приїхала в Нетішин побачитись з подругою Олею та її маленькою донечкою. Вони живуть в Каліфорнії, але приїхали в гості до дідуся й бабусі в Нетішин. В нас з Олею ніяк не виходило побачитись в Києві. На ті дні, коли вона приїжджала в столицю в мене були квитки в Анкару. Оля приїжджає не так часто, і хотілось якось все ж таки перетнутись. Вона запропонувала приїхати в гості в Нетішин і я з радістю погодилась. 

Нетішин - це місто в Хмельницькій області, де працює Хмельницька АЕС. 

Місто здалось мені дуже затишним і охайним. Тут є гарні парки і тротуари, по яких приємно довго гуляти. Дуже пощастило з погодою: стояли теплі й сонячні жовтневі дні. 

Ну і головне - радість зустрічі з подругою та її донечкою була варта мандрівки Київ-Нетішин-Київ.

Бухарест, серпень 2018

Подорож в Бухарест - це саме той випадок, коли сам процес важить набагато більше ніж ціль. Дорога зайняла в декілька разів більше часу ніж саме перебування в румунській столиці. Я поїхала в Бухарест на зустріч, яка так і не відбулась. 

Я взяла собі перший додатковий вихідний на роботі відколи почала там працювати. Доїхати в Бухарест я зібралась блаблакаром з Одеси. Водій був молдаванин і з ним їхало ще двоє його друзів, молдаванин і румун. Вони повертались додому з весілля друга в Одесі. Пасажири пили в салоні якесь рожеве вино.  

Дорогою ми спілкувались. Хлопці розповідали мені про Румунію. Говорили російською, якою водій говорив добре, його друг молдаваний так собі, а румун трохи розумів, але нічого не міг сказати (робив ремарки румунською і просив друга-молдаванина перекласти).

На українсько-молдавському кордоні був величезний затор, де ми простояли весь вечір від заходу сонця аж до ночі. Друг-молдаванин вийшов раніше, в Кишиневі. Ми їхали далі втрьох. Молдовою їхали вночі. Молдавсько-румунський кордон перетнули без черг і будь-яких проблем: просто всі показали свої паспорти. Це був новий досвід. Моя перша поїздка по безвізу.

В Бухарест приїхали вже вранці, а не ввечері попереднього дня, як планувалось. Водій подарував мені місцеву сім-картку і підвіз до станції метро Piata Victoriei.

Звідти я якось діслалась історичного центру міста.

Я трохи погуляла і тут почався справжній квест: мені треба було обміняти гривні, але жоден банк їх не приймав.

Лише в одному обміннику я побачила обнадійливий жовтоблакитний прапорець і таки так - там в мене прийняли гривні. Загалом привести в Румунію гривні готівкою, було дуже поганою підготовкою до подорожі. Ви так не робіть.

Я пішла пообідати і зв'язалась з другом, з яким ми мали зустрітись. Він був в Бухаресті по роботі і в той день в робочий час так і не зміг вирватись навіть на обідню перерву. 

Наступного ранку в мене вже був літак в Київ з Кишинева, бо летіти з Бухареста якось було дуже дорого. Мені довелось виїхати автобусом в Кишинів перш ніж в нього закінчився робочий день. Того разу ми так і не зустрілись, але все склалось пізніше в іншому місті і за інших обставин :)  

Наньчан, березень-квітень 2017

 Я прилетіла в Наньчан з Пекіну. Саме сюди мене направили викладати в одну зі шкіл мережі Romp ´n´ Roll. В аеропорту з квітами мене зустріло троє людей: Лілі, Луїс і Ерік. Всі ці імена неспражні. Китайці придумують собі західні імена для іноземців, які цілком нездатні повторити і запам'ятати їх справжні імена. Була обідня пора і ми поїхали прямо в ресторан, куди під'їхали чи не всі працівники школи. Власники школи Луїс і Ерік всіх пригощали.  

Загалом до мене було забагато уваги: "Ми покладаємо на тебе великі надії", - лунало звідусіль. Мені від цього стало некомфортно. Склалось враження, що я вляпалась в щось не дуже хороше. 

Луїс з Еріком зняли мені квартиру, куди ми всі пішли після ресторану. Ерік сказав, що вони не встигли тут прибрати, але можуть зараз всі гуртом почати прибирати. Я була втомлена. Хотілось в душ і порозкладати речі наодинці. Я переконала їх, що поприбираю сама і чемно всіх спровадила. 

Квартира була на 25-му поверсі! Десь далеко в низу було видно тенісний корт на даху сусіднього будинку. Ремонт був хороший, свіжий. Трохи бракувало деяких меблів, але це було не критично. 

На наступний ранок Луїс відвезла мене в тимчасовий офіс. Як виявилось поки ми мали працювати там, адже в сама школа ще не відкрилась - там триває ремонт. В офісі були дві невеличкі кімнати, де ми сиділи на підлозі на пенопластових різнокольорових пазлах. Я мала підготувати своїх китайських асистентів до майбутніх уроків. Також ми мали підготувати виступ на рекламний захід, куди запрошували дітей і їх батьків. 

Двоє з моїх асистентів практично не говорили англійською. Вони мене не розуміли. Все що вони могли робити це завчати напам'ять слова пісеньок. Всі свої надії я покладала на Лілі, яка вже працювала в одній зі шкіл мережі і досить непогано говорила англійською та ще одну (забула ім'я), яка говорила вчилась в Великобританії і говорила англійською пречудово, але не мала досвіду викладання.

Луїс звозила мене в школу, де ми мали працювати. Там поки що були лише голі бетонні стіни і я не розуміла для чого мене так рано туди прислали. Але зарплату мені платили повну, тому претензій не було. 

Також Луїс і Ерік намагались приділяти мені свій вільний час: запрошували в кіно, на суші й показували місто.Одного разу навіть звозили за місто показати національний парк. 

Школу відремонтували дуже швидко. Буквально за кілька тижнів. 

Нас перевели працювати на перший поверх школи. На другому ще тривав ремонт. 

На першому поверсі ми кілька разів провели рекламні заходи з короткими показовими уроками.

Луїс і Ерік приїхали святкувати зі мною мій День народження і подарували набір для чайної церемонії. Це було дуже мило. 

Мій День народження був у вихідний, але я все ж вирішила відсвяткувати його з колегами в наступний робочий день. 

Скоро вже мали починатись уроки. Лілі від нас довелось піти, бо працюючи в нас вона порушувала NDA, яке вона підписала з колишнім роботодавцем і він кудись там поскаржився. Єдина асистентка, яка говорила англійською поїхала на навчання в Пекін і мені було дуже дискомфортно. Часто я не розуміла, що відбувається навколо. Через тиждень чи то через стрес чи з якоїсь іншої невідомої причини в мене різко погіршився стан здоров'я. Почалось безсоння, тривожність і ще багато нехороших симптомів. Все закінчилось лікарнею в Пекіні і зрештою поверненням в Україну. 

 

Пекін, січень - березень 2017

 Я приїхала в Пекін в січні 2017 року працювати інструктором в центрі дошкільного розвитку дітей Romp 'n' Roll. Спочатку був тренінг зі щоденними нтенсивними заняттями і домашніми завданнями. В групі нас було всього двоє: хлопець з Великобританії, Алекс і я. Треба було вчити багато дитячих пісеньок і потім їх співати. В кінці був іспит, на якому треба було провести урок без учнів. Ми обоє впорались і нам вручили сертифікати. Детальніше про працевлаштування і отримання документів можна почитати тут.

Далі нас мали направити в один з центрів мережі на роботу. В моєму випадку цей процес затягнувся на два місяці і я мала можливість трохи познайомитись з містом. Мене поселили в готелі біля станції метро Лонгдзе. Щодня я їздила на роботу на метро. Я жила і працювала на тій самій гілці метро, що було дуже зручно. Всього в Пекіні 21 гілка метро. Моя гілка жовта - номер 13.

Кожні вихідні я намагалась поїхати в якесь цікаве місце і щось побачити. Найперше я пішла подивитись Заборонене місто (Forbidden City). 

В сам палац не заходила, бо для входу туди був потрібен паспорт, якого при собі не було. Прилегла територія теж вразила. Характерні дерев'яні китайські стелі з орнаментами і ліхтарями.

Заборонене місто розташовується прямо навпроти площі Таньаньмень. Це вид на неї з другого поверху вхідної брами Забороненого міста.

А це вже власне з самої площі. 

Неподалік ще можна погуляти навколо будинку Пекінської опери, який має дуже модерний вигляд.

Я загітувала Алекса поїхати подивитись на Велику Китайську Стіну. Ми поїхали в одну з найближчих від Пекіна точок - Бадалін. Був лютий, холодно, і взагалі не найкращий час для екскурсій, але нам це не завадило. Стіну подивились і навіть забрели в якийсь тупик і потім ще довго повертались назад. Масштаби вражають.

Коли Алекса направили в інше місто, я через Couchsurfing познайомилась з місцевими активістами і мандрівниками. Вперше ми зустрілись в дуже симпатичному місці книгарні-ресторані Bookworm. 

Там було дуже багато книжок, які можна було брати почитати, ну і замовити їжу з напоями. 

Я познайомилась з місцевою китаянкою, англійцем, єгиптянином, фіном і норвежкою. Потім ми ще не раз зустрічались в дещо іншому складі. Одним з місць, які ми відвідали, був Temple of Heaven - дуже цікавий круглий храм, з великим парком навколо. 

Ще однією цікавою локацією є вулиця Qianmen. 

Тут багато незвичайних мідних скульптур - ось декілька з них. 

А ще тут ходить трамвай - більше я їх в Пекіні ніде не бачила. 

Так само через Couchsurfing я познайомилась з Оленою, дівчиною з Харкова, яка теж працювала вчителем в Китаї. Дуже незвично було мати нагоду поговорити з кимось українською в Пекіні. 

Ще через Couchsurfing я познайомилась з одними місцевим хлопцем, який називав себе західними ім'ям Charles. В ним ми відвідали кілька цікавих місць. Наприклад, 798 art zone. 

Це досить велика територія колишнього заводу, а тепер арт-зона з численними інсталяціями, скульптурами, художніми галереями.

Тут можна купувати сувеніри ручної роботи, але найцікавіше просто поблукати і подивитись на інсталяції. 

З головного офісу школи мене ненадовго перевели в іншу школу в іншому районі Пекіну. Хоча я там не затрималась, бо через кілька тижнів приїхав вчитель, якого я заміняла, я втигла здружитись з деякими колегами. 

Разом з ними ми ходили їсти хот-пот. Страва, яка вариться у великій кастрюлі при тобі і ти сам обираєш інгредієнти. 

Після роботи в іншій школи мене на якийсь час знову переселили в готель на Лонгдзе і ще якийсь час я викладала в головному офісі поки мене не направили працювати в місті Нанчанг. Але це вже тема наступного посту. 

 

Хух-Хото (Hūhéhàotè), січень 2017

Хух-Хото - найпівнічніша точка Китаю, куди мені вдалось потрапити за 4 місяці перебування в Китаї. Пробула я там не більше ніж півдня перш ніж повернутись назад у Пекін.

 Діло було в січні цього року, напередодні Китайського Нового року. Я приїхала провідати іншого іноземного вчителя, з яким перед тим ми разом проходили тренінг в Пекіні. Його відправили викладати англійську в Хух-Хото і йому там було дуже самотньо. Врешті він вирішив не ризикувати своїм ментальним здоров'ям, покинути роботу і повернутись назад в Британію. Коли я сідала на поїзд в Пекіні, він уже купив квиток на літак до Лондона на наступний день, тож назад в столицю ми мали повертатись разом.

На вокзалі в Пекіні я загубила свою улюблену сіро-помаранчеву шапку через, що дуже засмутилась. Знайти її так і невдалось. В Хух-Хото приїхала о 6 ранку. Надворі було -17. Треба було взяти квитки назад в Пекін. Хвилин 20 пішло на те, щоб пояснити в касі, що мені потрібно 2 квитки - один для себе і один для людини, фото паспорта якої я показую на телефоні. Ще мені довго пояснювали, що відправлятись той поїзд буде не тієї станції, на яку я прибула, а з іншої - Хух-Хото-Східний.

Після цього вирішила відразу взяти таксі до квартири свого друга, бо від найближчої автобусної зупинки до неї треба було йти 300 метрів в невідомому напрямку. Водій таксі говорив монгольською. Мене це анітрохи не засмутило, бо мандарин я знаю десь так, як і монгольську. Головне, що він схвально махнув головою, коли я йому на телефоні показала адресу написану китайською і піньїном.

Коли я приїхала до Алекса з'ясувалось, що в нього сильний розлад шлунку, можливо вірусний. Ніхто йому тут звісно з цим не допоміг, бо Китайський Новий рік і всі зі школи роз'їхались хто-куди. Та й він зі своєю британською гордістю нікому про це не повідомив. Він пропонував мені залишитись самій в квартирі на кілька днів і нормально подивитись місто. Сказав, що домовиться зі школою, але я відмовилась.

В нас залишалось півдня на те, щоб подивитись місто. Алекс погано знав місто, але сказав, що знає дорогу в краєзнавчий музей Внутрішньої Монголії. А сказала, що хочу спочатку зайти в супермаркет і купити якусь шапку, пообіцяла вибрати її дуже швидко. Так і зробили.

Приїхали до Музею, він виявився зачиненим, тож ми тільки подивились його ззовні і зробили фото на пам'ять.

 Після 20-хвилинної прогулянки, я вже була готова повертатись в Пекін, але в нас ще була купа часу. Алекс запропонував піти покататись на ковзанах, але оскільки ковзанка була на свіжому повітрі, я заперечила, запропонувавши натомість сісти в будь-який теплий міський автобус і побачити куди він нас привезе. Алексу ця ідея не дуже сподобалось, але ціна питання була 1 юань і він погодився. Дорогою ми побачили міську раду Хух-Хото.

Далі ще був якийсь пам'ятник коню.

Після цього автобус звернув з головної дороги, і ми вирішити вийти на наступній зупинці і повернутись в район Алексової квартири і щось там поїсти. Для цього згодився Макдоналдз в торговому центрі через дорогу. Потім повернулись додому і їхавши в ліфті комусь з нас в голову прийшла ідея поїхати на останній поверх.

Виявилось, що двері на дах відчинені і тепер Алекс захотів випити там пива. Спершу він склав речі, а потім залишилось ще десь півгодини на пиво і розмови на даху. Алекс почав робити селфі, стоячи на краю даху 25-поверхового будинку, а я відверталась з жахом думаючи про те, що навіть не знаю як в цій країні викликати швидку.

Все обійшлось благополучно і о 3-тій годині дня ми на таксі доїхали до станції Хух-Хото-Іст, а звідти на потязі в Пекін і далі хто куди :)

Трускавець, травень 2015

В Трускавець ми з сестрою і племінниками приїхали в гості до подруги. Самого міста бачили мало, але необхідний мінімум виконали, хоч і в дуже швидкому темпі.

Вже перед потягом пробіглись центром міста, буквально на льоту знімкуючи всі цікаві місця.

Ну і біля головного бювету звичайно побували і Нафтусю скуштували.

Виявилось, що там крім неї ще десятки інших вод, але це вже відкладемо на наступного разу.

Бердянськ, травень 2015

В Бердянську пахло відпочинком і морем. Запах курорного містечка миттєво змусив забути про Київ, роботу і всі поточні турботи. Ми приїхали пізно ввечері, поселились і пішли гуляти на набережну. Це був саме той момент коли для мене почалось літо :)

Бердянськ мені дуже сподобався з першого погляду. Можливо, тому, що я теж з півдня і цей морський запах видався мені чимось дуже близьким і рідним.

На наступний день багато гуляли - переважно, знову ж таки вздовж набережної. Замість пам'ятника Леніну тут вже три місяці височів український прапор як "пам'ятник звільнення жителів Бердянська від ідолів тоталітаризму".

 Тут дуже багато дизайнерських лавок у вигляді різних тварин. Ось ця з гусиницями, як на мене, - найсмішніша.

 Ще дуже сподобався монумент з ненажерливою жабою: "Зависть - порок".

 Обов'язковий пункт туристичної програми - оглядове колесо.

 Звідси прекрасний краєвид міста, порта і моря.

Не пожалкуйте 40 гривень за квиток - чудовий настрій гарантовано.

Поруч з колесом ще є гірки й інші атракціони.

День в Бердянську пробіг дуже швидко і от вже час їхати назад до Києва.

Треба буде обов'язково навідатись сюди ще.